Одного разу випадково почула, як старий водій говорив молодому: «Не розказуй мені, коли тобі водійське посвідчення дали, скажи краще, скільки ти зим проїздив?» Микола Процел, Юрій Москалець і Петро Карпенко проїздили багато зим, і на іншій роботі себе не уявляють.
«Бригадир» Геннадійович
Микола Процел 2004 року був прийнятий майстром практичного водіння Степанівського міжшкільного навчально-виробничого комбінату. Через рік Менщина отримала перший шкільний автобус «Еталон». Довірили його саме Миколі Геннадійовичу.
З тих пір він і суміщає обов’язки і водія, і майстра. Крім Миколи Геннадійовича, в Степанівському МНВК водіями працюють Микола Бровченко, Григорій Герасименко, Володимир Гронь, Віталій Андрієнко, Леонід Нерет, Володимир Медовнік, Андрій Чуб.
Графік роботи напружений: щоденно о сьомій ранку – медогляд і виїзд на маршрути. Разом з механіком Олександром Герасименком водії забезпечують підвіз понад 240 школярів. Плюс щодня в середньому 60 учнів – на заняття в комбінат, а ще попутно – дітей до дитсадків, учителів до місця роботи. За день комбінатівські автобуси проходять понад 1200 кілометрів. Також саме цей транспорт відділ освіти залучає до перевезення дитячих художніх колективів на виступи в інші населені пункти, юних спортсменів – на змагання тощо.
Неофіційні обов’язки бригадира водіїв виконує саме Микола Процел. Зараз досить часто можна почути, як учителі скаржаться на неслухняність своїх вихованців. Миколі Геннадійовичу щодня доводиться контактувати з багатьма школярами – перевозить їх, навчає водійським премудростям. І завжди знаходить з учнями спільну мову, бо є у нього одне золоте правило: «Дітей просто треба любити. Якщо ти до них з добром, вони відповідають тим же».
Мрія здійснилася
Усе своє трудове життя Юрій Москалець працює водієм. В районний вузол поштового зв’язку прийшов у 1997-му. Поштові водії тоді обслуговували лише Мену і район, в їх розпорядженні було два «Москвичі» та один УАЗ.
Згодом підприємство стало одним із Центрів поштового зв’язку в області. Діяльність його розширилася на кілька сусідніх районів.
Юрій Олександрович залишається одним із кращих працівників пошти. І вважає: все залежить від колективу, від самих людей, які працюють пліч-о-пліч.
– У нас дуже гарний колектив, трудимося як одна сім’я, – говорить він.
Щоденний маршрут (250 кілометрів) треба знати, як свої п’ять пальців, інакше в графік не вкладешся. На обмін пошти у кожному відділенні лише п’ять хвилин. Літом легше, зимою виручають лопати і трактори.
– Я з дитинства, ще з дитсадка водієм хотів бути, тож моя мрія здійснилася. На іншій роботі себе не уявляю, – щиро посміхається Юрій Олександрович…
«Я не люблю Укравтодор!»
Гасло «Я не люблю «Укравтодор»!» Петро Карпенко колись випадково побачив у Чернігові на одному з легковиків. І з тих пір згадує кожного разу, як везе хворого мимо хлібоприймального підприємства чи іншою подібною дорогою, де ями по коліна.
За 35 років роботи в лікарні він набачився всього. Спочатку возив лікарів на виклики, а вже років 15 працює на «швидкій».
Крім доріг, допікають ще неточні чи не добросовісні виклики: то хтось подзвонить у «швидку» лише для того, щоб приїхали і поміряли тиск, то викличуть на вулицю Колгоспну, забувши при цьому зазначити, що це в Березні, а не в Мені. А в цей час хтось інший справді може померти, так і не дочекавшись допомоги…
Бригада «швидкої» – це фельдшер і водій. Саме їм доводиться на ношах вантажити хворого в машину, підбирати на вулиці п’яниць або напівзамерзлих безхатченків. На виклик по місту слід прибути протягом 10 хвилин, щоб доїхати до села дається 20 хвилин. Бензин нині є завжди, запчастинами забезпечує область.
– До нас у лікарню молодь дуже гарна прийшла – і фельдшері, і водії. Розумні хлопці, надійні. Такі не підведуть, – каже Петро Миколайович.
