Любов і Василь Почерніни.
Це невеличке село належить до Миколаївської сільської ради. Нині в ньому живе близько півсотні чоловік. Дороги – горби та вибоїни, тому і автобус не ходить.

Колись було…

Мощне розташувалося у напрочуд привабливому місці – неподалік лісу, лугу. Хати стоять у селі переважно чепурні – з усього видно, що тут живуть працьовиті люди.

– Де тепер ті люди? – зітхаючи, каже подружжя Почерніних – Любов та Василь. – Був час, коли у нашому селі одних тільки трактористів жило і працювало понад 40 чоловік. А ще ж пташниці, рільники, тваринники. Нема вже ні радгоспу «Менський», ні сільгосппідприємства «Миколаївський», до яких входило і наше Мощне. Діток у селі троє, добре, що їх на навчання до Миколаївки підвозить шкільний автобус. Ще малятко одне цього року народилося.

Магазин у селі працює щодня, окрім п’ятниці. У ньому можна придбати найнеобхідніші продукти, а якщо чогось і нема, то продавець приймає замовлен­-ня – і товар привозять.

– Автобус до нашого села не ходить, тому, аби виїхати до Чернігова чи Мени, треба йти у сусіднє село Перше Травня, – каже Іван Бурий, пенсіонер. – За доброї погоди здоровій людині не біда подолати таку відстань, а що робити хворій чи немічній та ще й у мороз чи дощ?

– Я – інвалід Радянської Армії другої групи, – розказує про себе Василь Почернін, – служив у будівельному батальйоні, де й отримав травму. На жаль, через помилку хірургів нога моя не зрослася. Встановлюючи групу інвалідності, в документі вказали, що у мене загальне захворювання, а не травма. Ще за Радянського Союзу я отримував безкоштовні путівки на лікування і оздоровлення, мав і автомобіль «Запорожець», і мотоколяску. Тепер же нічого цього мені, кажуть, не положено. Навіть тюнера не дали, а отримали цей пристрій до телевізора зовсім не ті люди, що мають право. Та я звик, нікуди не жаліюся і не збираюся.

– До пенсії дожив, правда, вона у мене менша, ніж у моєї дружини, яка нормувальницею на тракторному стані працювала, – каже чоловік. – Я ж, хоча й інвалід, однак працював і ковалем, і трактористом, і токарем. А з ногою тією така оказія сталася – її треба було після травми на витяжку, а хірурги загіпсували. Їхня непрофесійність, а ме­ні – інвалідність. Ех, життя…

Луки є, а паші нема

У Мощному у громадській череді пасеться сім корівок-годувальниць. Більшість селян не дужають їх утримувати. Відпрацювали своє, уже і відра води до хати внести не сила, а щоб сіна накосити на зиму – то вже непосильно.

Як не дивно, але і для сімох корів нема нормального пасовища. Луки затягуються болотами, росте на них не густа зелена трава, а якісь лопухи та очерет, яких ніяка худобина і не нюхає.

– Ще дуже дошкуляють нам літаки, які кружляють над селом і полями. То орендатори обробляють свої посіви хімією, – бідкається Любов Почерніна. – Хіба авіації дозволено літати над хатами, де живуть люди? Нікому на таких землекористувачів і поскаржитися…

Невирішеною проблемою для жителів Мощного є медичне забезпечення.

– Якось моєму чоловіку стало зле, ледь не помер, – каже Любов Федорівна. – Я зателефонувала до Стольного, спасибі медикам, приїхали і врятували хазяїна. Ото вже як буваю у Мені чи Березні, то купую ліки і від температури, і від тиску, і від чого придумаю. Однак життя непередбачуване і здоров’я теж – хтозна, що і коли заболить у мене чи чоловіка. А придбати ліки нема де.

– І чого воно так сталося? – дивується Іван Бурий. – Колись наше Мощне співало, працювало, веселилося. На вулицях дітлашня бігала, молодь весілля справляла. Нині ж майже одні пенсіонери залишилися, а молоді усі до Чернігова чи ще кудись подалися. А що їм тут робити? Адже ні дитсадка, ні клубу… І копійку на хліб ніде заробити.

Коментарі закриті.