makbabusiaМарія Пилипенко на світ з’явилася 21 липня 1910 року, на релігійне свято Казанської Божої Матері. А в метриках і в паспорті в неї значиться, що народилася вона 2 серпня. До речі, теж на православне свято – святого Іллі. Чому так сталося, бабуся не знає, а спитати ні в кого – уся старша її рідня давно на тому світі.

Польова наука

Родом Марія з мальовничої Сапонівки, що на Борзнянщині. У школу їй ходити не довелося – у тодішні часи наука у селі не цінувалася, а робочі руки були на вагу золота.

– Мої батьки тримали велике господарство, вручну обробляли кілька десятин землі, – розказує Марія Микитівна. – Про навчання у школі і мова не йшла, бо у селі її не було, а ходити в Борзну не було в чому. Ото працювала разом з батьками вдома на городі та по господарству.

Рано дівчина навчилася і корову доїти, і за квочкою дивитися, і піч топити. А ще ж треба було напрясти і наткати – про придане до заміжжя у селі дбали, коли дівчина ще тільки підростала.

– І гусей пасла, аби пір’я було на подушки до весілля, – посміхається бабуся, – і при каганці рушники вишивала.

Як підросла, на колодки гуляти мати пускала.

– Ох і весело було, – згадує старенька, – під гармошку так витанцьовували босоніж, що курява ледь не до неба піднімалася. Молоді були, дужі та здорові, тож рано-вранці піднімалися без проблем – і до діла. Бо як не встанеш раніше за сонце, мати на колодки не пустить. А хотілося ж!

Заміж за Василя

У 1931 році до неї заслав сватів Василь Пилипенко. Роботящу, гарну собою, веселуху і дотепницю не один парубок Сапонівки хотів мати за дружину. Та під вінець повів Василь.

– Обвінчалися ми, скромно за столом посиділи, бо статків не було таких, щоб усе село на весілля кликати, – каже бабуся.

Зажили Пилипенки у любові і злагоді. У 30-х роках колгоспні артілі почали засновуватися, то обоє і записалися до своєї в селі. Марія у полі працювала – орала і волочила волами, траву косила, картоплю під заступ садила.

– Вирощені бульби возила підводою у Бондарівку на станцію, там здавала через товарну контору ще й перевантажувала їх у вагони, – розповідає Марія Микитівна. – Важко працювала, словами не переказати. І Василь мій у колгоспі роботу мав – трактористом був. Під вітрами, дощами і снігами – тоді трактори були без кабін.

Пережила бабуся і голод 33-го.

– Страшно було за завтрашній день – чи ж доживемо? – згадує. – Люди, як та худоба, їли траву, листя з дерев. Пухли, на ходу падали і на очах умирали. І ворогу не бажаю таке пережити. У мене теж ноги були, мов ті колодки, кров з носа часто йшла. Та Бог  змилостився наді мною і подарував ось таке довге життя.

Солоні сльози вдови

За важкими щоденними буднями раділи Василь з Марією своїм діткам – синочку і донечці. Чи не щастя, коли слід добрий по собі на землі залишаєш?

Радість скоро вкрилася чорною хмарою – почалася Велика Вітчизняна. Її Василя чи не в перший день забрали на фронт, а через два роки Марія стала вдовою – отримала «похоронку», де вказувалося, що Василь Пилипенко загинув  смертю хоробрих.

Війну якось пережила. У сльозах, тузі і безнадії. А повоєнні роки були ще важчими.

– Чоловіків німець вибив, а хто зостався в живих, то каліками поприходили до своїх домівок – той без ноги, той без руки… А в мене і такого не було. Нехай би сидів мій Василь, та й казав, що мені робити, і легше було б на світі жити, – плаче бабуся.

Жіночі плечі і руки витримували все – обробіток полів, скиртування стогів на лузі, відбудову корівників…

– Ми, жінки, не знали ні вихідних, ні свят, – зітхає від важких споминів Марія Микитівна. – Дітей замкну в хаті, щоб не вскочили в яку халепу, бо і міни ще валялися по полях, і окопи не позаростали. Таке важке лихоліття пережили.

Заміж удруге не пішла, хоча і просили її руки то вдівці, то чоловіки із сусідніх сіл.

– Я бачила не одну вдову, яка відважилася хазяїна в домі мати, – каже бабуся. – Так ті приймаки діло якось робили по хазяйству, а дітей чужих не любили і не жаліли. Я не хотіла, щоб з моїми дітьми так було.

Коли дочка вийшла заміж у Макошине, через деякий час і мати вирішила поселитися ближче до неї. Купила хатинку та й живе і по сьогоднішній день в ній. Сина п’ять років тому не стало. Є онуки, правнуки у Марії Микитівни, які її турботою щодня оточують.

– Дочка ночує зі мною, доглядає, їсти носить, – каже бабуся. – Тільки нащо так довго жити? Мати моя 80 літ на світі прожила, батько – 93. А мені судилося довголіття, мабуть, через те, що я усе своє життя дотримуюся усіх постів, Бога ніколи не гнівила, по правді і честі жила. До церкви ходила причащатися, а тепер не здужаю вже, то батюшка приходить до мене додому. Ось і на іменини, в той день як я народилася, з вітанням і Божим благословенням навістив.

Коментарі закриті.