Ніна Пузійчук віддала культурі 40 років.

Талант співачки, диригента і організатора масових заходів дістався їй від Бога. Бо ніякий навчальний заклад неспроможний дати бодай крапельки таланту, якщо його не закладено природою.

DSCF0503Ніна Пузійчук любить згадувати свою юність. І тепер вона залишається веселою, з почуттям гумору. Співає нині не на сцені, а церковному хорі. Фото автора.

І на навчання, і за долею

Так сталося, що після закінчення школи Ніна влаштувалася на роботу до районного Будинку культури бухгалтером-касиром і костюмером.

– Я з піснею дружу з дитинства, – каже Ніна Іванівна, – і точні науки мені давалися легко. Але до співу я рвалася як до ковтка свіжого повітря.

Співала у хорі, виступала і з сольними номерами. Пересвідчившись, що знайшла своє покликання саме на сцені, вступила до Теребовлянського училища культури, що на Тернопільщині.

– Навчання було для мене доброю школою. Вчилася охоче, – пригадує Ніна Іванівна. – Там я і долю свою знайшла.

Її Павло Пузійчук запримітив одразу. Весела, товариська, красуня і розумниця запала йому в душу, як згодом виявилося, назавжди.

– Він сидів за сусідньою партою, – каже жінка. – Ставний юнак подобався багатьом однокурсницям. Відмінно володів баяном, дотепно жартував. А ще був напрочуд інтелігентною і виваженою людиною.
Після закінчення навчання Ніна повернулася додому. Працевлаштувалася інструктором районного Будинку культури.

– Зарплата тоді у мене була 67 карбованців і 50 копійок, – посміхається Ніна Іванівна. – Але мені тих грошей вистачало.

За Павла Ніна вийшла заміж 1956 року.

На роботу у Базар

– Це тепер уже всі звикли до нинішньої будівлі районного Будинку культури, – каже Ніна Пузійчук, – а раніше це була дерев’яна споруда на 100 місць. Знаходилася вона на місці теперішньої малої зали культосвітнього закладу. Потім вже добудували велику залу, звели другий поверх.

Спочатку Ніна з чоловіком працювали на його малій батьківщині – у Житомирській області.

– У селі Базар я була художнім керівником хору, а Павлик – баяністом, – пригадує Ніна Іванівна. – Виступали з концертами, організовували фестивалі.

А тоді у Базарі закрили Будинок культури.

Так родина Пузійчуків переїхала в Мену. Ніна влаштувалася на попереднє місце роботи. Павла згодом теж взяли у районний Будинок культури акомпаніатором.

З піснею – у народ

У 60-х роках та й пізніше дуже популярними були агітбригади. Їх учасників можна було бачити на фермах, біля жниварів, у найвіддаленіших селах та хуторах.

– Мали ми графік виїздів агітбригади, – розказує Ніна Іванівна. – Не зважали ні на дощ, ні на спеку чи глибокі замети – якщо запланований виступ на точку чи фермі, то він має відбутися. Контроль був як від дирекції Будинку культури так і від райкому партії.

Їхали на села і хутори підводами, машиною – як коли виходило. Іноді і пішки йшли.

– Ми тоді молоді були, запальні, на такі незручності не зважали, – посміхається Ніна Іванівна. – Через кучугури снігу йдемо і співаємо та жартуємо. А ще ж несемо із собою сценічні костюми, декорації, інші необхідні речі.

Агітбригадівців з Мени люди любили і завжди чекали.

– То були найкращі мої роки, – зітхає Ніна Пузійчук, – з Павлом легко було працювати. Я із задоволенням співала під його акомпанемент. На жаль, не судилося нам у парі до старості дожити – раптова смерть забрала його…

Коментарі закриті.