Українська революція стала самодостатнім історичним явищем із самобутніми специфічними рисами. Про події, які відбувалися в цей період на території нашого району, розповідає директор районного краєзнавчого музею ім. В. Ф. Покотила Віталій Крутий.

Мітинг на Базарній

Уже з перших днів березня 1917 року Менщина дізнається про Лютневу революцію і повалення самодержавства. На центральній площі Мени, яка тоді називалася Базарна, відбувся мітинг. Його учасники обеззброїли стражника, урядника і пристава.

У квітні в Мені створюється Рада робітничих і селянських депутатів. Більшість місць у ній отримали представники кадетських і есерівських партій, що підтримували Тимчасовий уряд. Серед рядового населення розпочинаються хвилювання через затягування з розподілом землі, виникають стихійні мітинги, в тому числі з політичними вимогами.

Наймасовішими мітингами, що пройшли після революції, стали першотравневі у волосних центрах Мена, Волосківці та деяких інших. У Мені демонстранти під проводом більшовиків з червоними прапорами та гаслами «Долой войну!» співали революційних пісень, закликали до повної передачі влади Радам.

Демонстранти пройшли до залізничної станції. Знаючи, що залізницею на Південно-західний фронт їде потяг Олександра Керенського (якраз готувався червневий наступ), мітингуючі вимагали його виходу з вагона. Проте на ці вимоги не було жодної реакції, потяг рушив на Бахмач.

Двовладдя і Центральна рада

У повітовому містечку Сосниця у серпні 1917 року відбувається з’їзд великих землевласників, які не хотіли допустити безконтрольного поділу землі. На противагу йому, в жовтні 1917 року створюється Сосницька повітова об’єднана рада робітничих, солдатських і селянських депутатів. Головою її обрали учителя з Макошине, уродженця Баби (нині Покровське) Степана Шалудька, а командиром Червоної гвардії повіту – Дмитра Артюхова з Нових Млинів (нині Борзнянський район). Загін більшовиків з сільськими добровольцями нараховував до 300 багнетів.

З березня до жовтня 1917 року часто було двовладдя: комісари Тимчасового уряду, представники Центральної ради та органи радянської влади.

У середині листопада Степан Шалудько разом з кількома добре озброєними більшовиками вдираються до будинку, де розміщувалась Сосницька повітова рада, і в ультимативному тоні вимагають від повіткому печатку, ключі та звільнити приміщення. Так повнота всієї влади переходить до рук більшовиків.

За листопад – грудень 1917 року УНР ліквідувала ревкоми, розігнала повітову Сосницьку раду робітничих і солдатських депутатів, заарештувала членів її виконкому, ввела свої війська в села та вздовж залізниці, що проходила в Мені.

На початку грудня 1917 року проходять вибори делегатів на Всеукраїнський з’їзд Рад за ініціативою більшовиків. Відбувся він 17–19 грудня в Києві і повністю підтримав політику Центральної ради. Від Сосницького повіту, куди входила більшість території нашого району, було обрано п’ять делегатів, з Мени – два.

На противагу Київському, з’їзд, що пройшов у Харкові 24–25 грудня 1917 pоку, проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, визнав недійсними всі розпорядження Центральної ради. Було обрано Центральний виконавчий комітет, його президію, Народний секретаріат. Членом президії ЦВК і одним із заступників голови ЦВК Юхима Медведєва обрано Степана Шалудька. За його участі було розроблено ряд важливих документів і рішень, в тому числі і з земельних питань.

Бій у Макошине

У січні 1918 року сили Центральної ради були вимушені відступити з Мени перед переважаючими силами Першого Мінського революційного загону на чолі з Рейнгольдом Берзіним, що просувався вздовж залізниці з Гомеля на Бахмач через Мену. На станції Макошине 6 січня стався жорстокий бій за міст через Десну, де були застосовані бронепотяги «Вільна Україна» з боку Центральної ради та «Радянська Росія» з боку більшовиків. Війська Центральної ради відступили через перевагу червоних. На деякий час весь район переходить під владу більшовиків.

У березні 1918 року територія нашого району повертається під владу УНР, а з кінця квітня – Гетьманату Павла Скоропадського. В бою під Лавами (нині Сосницького району) загоном чисельністю до 300 шабель армії УНР були знищені представники радвлади на Менщині Шалудько і Артюхов.

В урочищах «Комарет», «Чамарове», «Братова» створилися напівбандитські більшовицькі загони, що нападали на представників української влади та німецьких військ.

У грудні 1918 – січні 1919 років Менщину захоплюють війська червоних частин Таращанського полку Василя Боженка. В Мені радянська влада встановлюється 4 січня 1919 року, у селах створюються ревкоми.

У Мені та окрузі проводиться активна агітація за вступ до так званої Першої Української Радянської дивізії. Тут формується друга і третя роти першого батальйону Таращанського полку під керівництвом менянина Пимона Кабули.

Спротив радянській владі

Більшовики створюють партійні осередки в селах Стольне, Синявка, Макошине і комітети бідноти. В липні 1919 року було створено 147 комбідів. Найбільш активно цей процес проходив у Бабі (Покровське), Слобідці, Макошине. Комбіди проводили розподіл землі, організовували перші товариства спільної обробки землі в Синявці, Стольному та радгоспи.

Навесні 1919 року розпочинається наступ Добровольчої армії Антона Денікіна. В серпні війська доходять до південних рубежів району. Фронт проходив по Десні. Опорним пунктом білих стає Максаківський Свято-Троїцький жіночий монастир. На дзвіницю затягли навіть гармату. Але через шалений опір більшовиків, яких підтримували жителі Кукович, Макошине, Ушні, Максаків, форсувати Десну та захопити міст їм не вдалося. У жовтні 1919 року Червона армія переходить у наступ і вибиває Добровольчу армію з останнього на Менщині оплоту – Максаківського монастиря.

Надалі революційні події зводились до численних повстанських загонів, що боролися з представниками радянської влади. Акції обмежувалися вбивствами голів сільрад та активістів, підпалами. За свідченням очевидців, ідеологія таких «отаманів» більше нагадувала анархізм, ніж національну ідею. Боротьба проти радянської влади в нашому районі тривала до початку 30-х років XX ст.

Наші земляки

Чимало наших земляків поза межами району воювали та брали участь у створенні незалежної України.

Зокрема, Михайло Білозерський (1897–1961 рр.) родом з хутора Мазаїв (нині не існує), що неподалік Локнистого. Походив із заможної сім’ї, батько був священиком у місцевій Миколаївській церкві. З початком революції вступає в ряди Сердюцької дивізії гетьмана Скоропадського. Згодом переходить на бік Симона Петлюри та вступає до Слобідського Коша. Бере участь у боях за Бахмач, Київ, Житомир, Староконстантинів, «трикутнику смерті» у званні булавного армії УНР. У 1920 році був інтернований до Польщі. У 1939 році бере участь у творенні молодої Карпатської України, учасник Карпатської Січі. Після поразки йде у ряди Української повстанської армії, воює на Холмщині, Підляшші, Волині. Життя закінчив у 1961 році в Канаді.

Уродженець Синявки Павло Дубрівний (1894–1975 рр.) походив з козацького роду. Після закінчення у 1914 році Новомлинівської вчительської семінарії працює вчителем у залізничній школі в місті Чартжоу (Туркменістан). Був старшиною і скарбником Першої козацько-стрілецької дивізії. До лав царської армії мобілізований на початку 1915 року. У березні того ж року в Карпатах потрапляє до австрійського полону, де перебуває до 1918 року.

Став активним учасником формування українських частин з полонених російської армії так званих «сірожупанників». Учасник Першого зимового походу 1919–1920 рр., за що отримав бойову нагороду – Залізний хрест. В листопаді 1920 інтернований до Польщі, згодом переїздить до Чехословаччини. Деякий час працював у Львові. З приходом Радянської влади переїздить до Німеччини, а згодом – до США. Був активним учасником Товариства імені Т. Г. Шевченка в Нью-Йорку. Похований в Баунд-Бруку (Нью-Джерсі).

Юрій (Джордж) Кістяківський (1900–1982 рр.), родове коріння якого у Городищі, був одним з основоположників атомної зброї, спеціальний помічник президента США Дуайта Ейзенхауера. Спочатку навчався в Москві, а з 1917 року – в Києві. Восени 1918 року вступає до лав Добровольчої армії, бере участь у бойових діях на території України до осені 1920 року. Більшовиків вважав найбільшим злом. Заарештований більшовиками, але зумів втекти до Криму. Після переїздить до Туреччини, а згодом – до Югославії. Навчався в Берліні та Гарварді, де стає викладачем. В Сполучених Штатах Америки працював у лабораторії Лос-Аламос. Похований у США.