У зоні АТО 9 серпня загинув менянин молодший сержант Сергій Титаренко, старший навідник другого гаубичного самохідного артилерійського взводу військової частини В1688. Напередодні, 8 серпня, йому виповнилося 22 роки.

Був надійний

Сергій хотів стати водієм, йому подобалася робота таксиста. З дитинства був спокійним і лагідним. А ще – добрим, готовим будь-коли і будь-кому прийти на допомогу. Любив футбол. Його давній шкільний друг Сергій Мілейко сказав про нього: «Він умів підтримати у важку хвилину. І був надійний – на нього можна було покластися».

Але не вмів ховатися за інших. Саме тому й не шукав можливості уникнути участі у війні. Отримавши повістку, ще 19 березня розпочав свій шлях до смерті. І до безсмертя – одночасно.

Спочатку був Гончарівськ, потім – інші населені пункти, де проходив навчання кілька місяців. А справжнього пекла під Луганськом було лише 16 днів: охороняв дорогу до аеродрому. В останній свій земний день народження, 8 серпня, подзвонив додому матері: «У нас усе нормально, мене тут хлопці привітали». Тоді, під час тієї телефонної розмови, з 22-літтям вітали його і мама, і молодша сестра… Ніхто не знав, що це – уже прощання.

Подарував життя іншим

Він загинув назавтра. Ворожий снаряд розірвався поблизу гаубичної самохідної установки. Хлопці з його екіпажу в той момент бою ще намагалися допомогти Сергію: після розриву снаряда, бачачи, що він тяжко поранений, встигли гуртом дотягти його до карети медичної допомоги, яка чергувала неподалік. Але коли були вже біля машини – прогримів другий вибух. Від їхньої установки залишилась лише купа понівеченого заліза…

Сергій помер у машині, у медиків на руках, бо виявилося, що, крім зовнішніх ран, у нього пошкоджена артерія і внутрішні органи.

Не сподівався стати Героєм

Сергія рідні планують ховати сьогодні. Бо коли син помирав від завданих терористами ран, батько Сергія, Микола Титаренко, в той час був у Росії. Він – водій-далекобійник, і це було його чергове відрядження. Як їхалось назад територією країни-сусіда після страшної звістки – відомо лише йому та Богові…

Щоб провести Сергія в останню путь, сьогодні зібралися друзі, однокласники, бойові побратими. Останню шану йому віддадуть не лише меняни – він загинув за всю Україну.

Сергій не сподівався стати Героєм. Він просто жив так, як підказували йому власне сумління і серце. У своїх дзвінках не зізнавався матері про страхіття війни: «У мене все добре, мамо». Лише в розмові з однією з подруг-однокласниць прорвалося випадково: «У нас тут страшно. Якщо помру – приїдь на похорон».

Він не ховався за спини інших – відслужив строкову, отримавши повістку з військкомату, через два роки знову став військовим, тепер уже назавжди. Він хотів жити, він хотів мати свою сім’ю, бути звичайним українським хлопцем. А став – Героєм, і загинув, як Герой.