На цьому тижні довелося побувати в оздоровчому таборі для дітей-сиріт та дітей, які позбавлені батьківського піклування.

Дітлахи там різного віку – від двох років і до вісімнадцяти. Склалося враження, що вони живуть у своїй країні, за своїми досить жорсткими правилами і нормами. Найбільше мене вразив маленький хлопчик, який підійшов і, не знаючи мене, просто взяв за руку і стояв мовчки. Затим він почав розповідати, що побував уже в десяти інтернатах. Що дуже хоче жити в повноцінній сім’ї, і вірить в те, що його все ж забере мама.

Мій новий знайомий побіг брати участь у конкурсі. Але не пройшло і десяти хвилин, як він швиденько повернувся, показуючи виграний приз – авторучку. В його очах світився вогник радості та безмежного щастя.

Ці діти не мають такої турботи, яку отримуємо ми від своїх батьків. Їх не розбудить вранці матуся і не проведе до школи. Ніхто не може дати їм справжню батьківську пораду, коли вона дуже необхідна. Під час хвороби їх ніхто не обійме, не поцілує, не вкриє теплою ковдрою. Вони цього всього позбавлені. І таких дітей, на жаль, тисячі.

А ми ж часто не цінуємо те, що маємо. І не задумуємось, що для щастя не так вже й багато треба: любов і турботу рідних, тепло домашнього вогнища. Варто навчитися справді цінувати це.

Мітки:

Коментарі закриті.