Свою печаль Ольга Бурко залишає, коли бере до рук голку і мулінеБідова, приємна співрозмовниця, чепурна господиня – ось такою є 77-річна Ольга Юріївна. Всюди в неї лад: на городі, у дворі і в хаті. І коли тільки встигає за усім дивитись?

Звели дім у Мені

Народилася і виросла Оля у Кам’янці-Подільському, що на Хмельниччині. У далеких 50-х роках минулого століття багато її ровесників їхали працювати на Донбас. Хто добровільно-примусово, а хто – у пошуках романтики. Вирушила туди й Ольга. Влаштувалася на залізничній станції «Дебальцево».

Якось поїхала у Стаханов, аби провідати брата, який працював на шахті. Там познайомилася з дягівчанином Олександром Бурком, який теж приїхав побачитися зі своїм братом.

– Не дуже довго з Сашком ми і зустрічалися, – каже Ольга Юріївна, – у 1955-му уже побралися. Приїхала я зі своїм судженим у Дягову.

Молодята ділили хліб-сіль разом з батьками Олександра, а тоді надумали звести власний дім у Мені.

– Чоловік мій мав золоті руки, – каже Ольга Юріївна, – кращого столяра годі було й шукати. Хату свою, вважай, ми удвох побудували, він керував, а я у підсобних була. Хоч і важко давалася нам новобудова, але зводили весело, з жартами…

Працювала за двох

Олександру Митрофановичу часто нездоровилося – то одна болячка, то інша.

– Я працювала у гастрономі, у продуктовому магазині, на виробничому автооб’єднанні облспоживспілки, – розповідає Ольга Юріївна. – Важко було, увесь день на ногах, гроші, як відомо, треба правильно рахувати. А вдома – хворий чоловік, діти і нескінченні клопоти.

Чотири операції довелося перенести Олександру Бурку, а здоров’я, на жаль, не додавалося.

– Було й таке, що за ліками, які приписали лікарі і порадили люди, я їздила аж у Грузію, – витирає гірку сльозу бабуся. – Однак нічого не допомогло, забрав Господь до себе мого господаря. І ось уже 20 років я вдова.

Звичайно ж, неньку не забувають ні син, ні дочка зі своїми родинами. Ольга Юріївна має трьох онуків, яких дуже любить і пишається ними.

Незважаючи на поважні літа, Ольга Бурко запорує город, на якому нема ні зілинки бур’яну. Двір чисто виметений, у хаті – повчитися б деяким молодим господиням.

Ліки для душі

Ними стали для бабусі голка, муліне і шмат полотна. Які дива виходять з-під її невтомних рук! Ікони, рушники, серветки, скатертини…

– До виходу на пенсію я потроху сідала за рукоділля, – зізнається Ольга Бурко. – А як пішла на заслужений відпочинок, то стало більше часу. Вишиваю хрестиком. Зір уже у моїх літах відомо який, то купила спеціальні окуляри для вишивання. Для читання газет маю інші.

Візерунки для своїх робіт бабуся вишукує у газетах, журналах, купує на базарі. Вишиває тільки муліне. Усі готові вироби прикрашає мережкою – ніжною, гарною і вишуканою. Дуже оригінально і красиво!

Вишивки невтомна майстриня роздарює усім рідним і близьким. Є вони у Москві і Одесі, Стаханові і Києві, Гомелі і Чернігові…

Коментарі закриті.