Колись на світі стояла висока-превисока гора. На ту гору ніколи ніхто не міг піднятися, навіть птах не міг долетіти до вершини тієї гори. Тому ніхто не знав, що на тій горі, на височині, якої не може сягнути око людини, вже дуже довго живе дідусь. Той старенький і дуже добрий дідусь був чарівником.

– Що може робити на вершині гори чарівник? – спитаєте ви.

– О, він мав дуже багато важливих справ, адже той дідусь – Чарівник зорів!

Яскраві зорі, що ми можемо бачити вночі і милуватися красою неба, яке вони прикрашають, розсипав по небу саме цей дідусь – чарівник.

Гора сягала своєю вершиною майже самого неба, тому Чарівнику зорів було не складно виконувати свою важливу справу. Коли на землю починала опускатися ніч, він сідав на свій особистий транспорт – дуже зручне для старенької людини летюче крісло. Широкі рукава його чарівного халату були наповнені великими і маленькими яскравими зірками. Дідусь обережно чіпляв зорі чарівною поличкою, по черзі з кожного рукава, і розміщував їх на небі так, щоб виходили різні сузір’я, гарні зоряні малюнки.

Чарівник пильно слідкував за тим, щоб зорі не збивалися в купки, щоб вони рівномірно розміщувалися по небу і ними можна було милуватися з різних куточків світу. Розміщуючи зорі по небу, дідусь промовляв з ніжністю і любов’ю : “Ідіть мої зірочки, летіть мої зірочки, ви мої манюні, нічного неба чарівні красуні…”

Ви подумали, що це і все, важливі справи Чарівника зорів закінчилися!? От і даремно! Це лише половина його справи.

Дідусю ще необхідно зібрати зорі в чарівний мішок в кінці ночі, доки ще темно і промені сонця не торкаються зоряного неба. Адже, якщо він спізниться хоч на хвилинку, то може розгубити свої маленькі нічні блискітки в яскравих променях ранкового сонця.

Знову в пригоді Чарівнику зорів стає його летюче крісло. Озброївшись великим чарівним сачком дідусь ловить зорі, немов жучків-світлячків. А вони метушаться по небу, деякі намагаються втікти, заховатися від чарівника. Зорі не розуміють, навіщо їх господар хоче знову сховати в той тісний темний мішок? Адже їм так подобається сяяти на нічному небі!
Знаходячись в чарівному мішку , лежачи там тісно бік о бік, зорі чують рідний голос дідуся, що промовляє чарівні заклинання. А вони в цей час набираються нового блиску, сили, щоб не менш яскраво сяяти на небі і наступної ночі.

Так продовжується уже багато днів, років, століть…

Та ось одного разу під вечір, коли Чарівник зорів збирався йти прикрашати нічне небо зорями, він побачив трьох людей, що з останніх сил збиралися на вершину його гори. Дідусь дуже здивувався, а ще трошки злякався, адже він знав, що коли його побачить око простої земної людини, то він втратить свої чарівні можливості. Чарівник аж ніяк не хотів, щоб зникли зоряні ночі з яскраво сяючими зірками, які він щоночі так старанно розсипає, якими потім до ранку милується і які так люблять люди на землі за їх красу і чарівний блиск.

Доки дідусь був у розгубленості і розпачі, молив господа про допомогу, люди підійшли ближче до його будинку. Через маленьке віконце Чарівник пильно придивлявся до облич цих людей і вони здалися йому знайомими… То були діти Чарівника зорів, яких він вже дуже давно не бачив. Дідусь дуже зрадів, відкрив щільно зачинені дверцята свого будинку, пропускаючи в середину довгоочікуваних гостей.

– Тату, тату! -, кинулися вони обнімати старенького.

– Це ви, мої діти, я дуже радий вас бачити!

І до будиночка старенького Чарівника зорів зайшли троє його дітей : старший син – Сонце, середній – Місяць і молодша донька – Ранкова Зоря.

Колись, дуже давно, Сонце, Місяць і Ранкова зоря жили на вершині найвищої в світі гори разом зі своїм батьком – Чарівником зорів. Щоночі Місяць допомагав батьку прикрашати нічне небо зірками. Ранкова зоря допомагала старенькому збирати зорі в чарівний мішок. Старший син – Сонце світив на небі вдень, коли молодший брат, сестра і батько відпочивали після клопіткої нічної праці та допомагав батьку заряджати зорі яскравим сяйвом, що було втрачене після довгої ночі. Так пройшло чимало часу.

Та ось одного дня Сонце, Місяць і Ранкова зоря засумували, адже їм здалося, що далеко в світі, за межами їхньої домівки, відбувається багато цікавих речей, які вони ніколи не бачили і не побачать, якщо вічно будуть лишатися на високій горі. Вони пообіцяли батьку, що кожен буде виконувати свій обов’язок : Сонце – буде кожного ранку виходити на небо і освітлювати землю вдень, Місяць – буде сяяти на нічному небі, а Ранкова зоря буде проводжати ніч змінюючи молодшого брата і зустрічаючи старшого. А ще вони присяглися, що подорож їхня буде недовгою і вони обов’язково повернуться до рідного батька на найвищу в світі гору.

Сонце, Місяць і Ранкова зоря довго мандрували світом, але де б вони не були, щоночі на небі вони бачили яскраві зірочки, які старанно розмістив там їх батько. З любов’ю і ніжністтю вони згадували свою домівку на високій горі і свого рідненького Чарівника зорів.

І ось прийшов їм час повернутися. З тих пір вони більше ніколи не розлучаються, допомагають один одному прикрашати небо вдень і вночі. Результатами їхньої праці може милуватися кожна людина в будь-якому куточку світу. Сонце, Місяць, Ранкова зоря і їх батько Чарівник зорів – справжня міцна і дружня родина, зоряна родина!

Анна Архипенко, учениця 6-Б класу районної гімназії.

Коментарі закриті.