Листи до найближчої газети, телефонні дзвінки, візити читачів і передплатників до редакції – завжди подія для журналіста. Радіємо добрим новинам і переживаємо, якщо у когось щось не  ладиться. Життя ніколи не було до всіх  прихильним. Така його філософія.

Смугасті будні

Звертаються наші читачі до найближчої газети, аби поділитися і добрими новинами, і поганими. Від однієї з наших читачок надійшла інформація про те, що її сестру якось збила машина, а водій злякався і втік з місця ДТП. Зате спинилося інше авто, водій якого і оговтатися допоміг, і «швидку» викликав.

Потерпіла була розгублена і шокована тим, що сталося. Не запам’ятала вона ні номера авто, на якому їхав її рятівник, та й ім’я його не спитала – не до знайомства було. Але щиро дякує небайдужому чоловіку за порятунок.

Світ – не без добрих людей, то правда. І життя – тому підтвердження. Буваючи у відрядженнях по населених пунктах району, пересвідчуюсь у котрий раз, що добрих людей на цім світі значно більше, ніж злих, пихатих, недоброзичливих, заздрісних і пліткарів.

Приміром, Надія Рачок з Макошине не нахвалиться сім’єю Обловатних. Подружжя щодня чимось їй підсобляє, хоча пенсіонерку, учасницю Ленінградської блокади обслуговує соціальний працівник.
Надія Корнієвська з Данилівки дуже задоволена сусідкою Лідією Марченко – і уважна та, і людяна, і справедлива.

Такі повідомлення гріють журналістську душу. Схвально сприймаємо повідомлення й іншого змісту, де піднімаються проблеми.

Пам’ятаю телефонні дзвінки задесенських хуторян, які з тривогою повідомляли навесні, що пором з Макошине через Десну не ходить і що човном ніхто людей не перевозить. Якщо треба у лікарню чи на базар – хоч на крилах лети.

Селищний голова Валерій Кравцов, за словами задесенців, посилався на брак коштів у казні місцевої громади на утримання човнярів-перевізників.

Та людям від того не полегшало. Хоч вони ніби і звикли до екстремальних ситуацій, живучи за водною перепоною. Їм образливо до глибини душі – пропрацювали чесно все життя, здоров’я віддали, а на схилі літ ось така бездушність – сидіть вдома, бо на переїзд через Десну нема грошей.

– Ми вже стомилися проситися, аби наші Остапівку, Рожківку, Котичку підпорядкували до Борзнянського району, – казали під час телефонної розмови хуторяни, – не знали б ми ні біди, ні горя. А так, вважайте, усе життя у проблемах та дискомфорті. То до доброго людина звикає, а до поганого – не виходить, бо ми – живі душі.

Анонімам не віримо

Як правило, той, хто хоче аби будні і свята були кращими, щось пропонує, радить, а в листі чи телефоном обов’язково розказує про себе, називає прізвище, ім’я, номер телефону. Так учинив свого часу наш давній шанувальник і передплатник з Бірківки Дмитро Сльозка. Його лист із пропозиціями покращити наше сьогодення друкувало «Наше слово». Відкритістю і правдивістю зацікавив також  лист менянина Ігоря Касьянова про турботу до «братів наших менших». Передплатники «Нашого слова» нещодавно читали неординарні думки автора з цього приводу.

Але є й інший підхід у деяких інформаторів. Не один рік пише до редакції такий собі анонім, який підписує листи і конверти так: с. Киселівка, Олещенко або с. Киселівка, Куліш. Тактика підпису продумана – у селі і Олещенків, і Кулішів достатньо, взнай, хто з них написав.  Адже ні ім’я, ні по батькові автор не вказує.

«Доброзичливець» не шкодує чорних слів на непорядки в селі. Та найбільше він невдоволений сільським священиком – і такий він, і сякий.

Одного такого листа я якось дала прочитати святому отцю, на що той мовив:

– Бог тій людині – суддя. За отаке писання доведеться відповідати на Божому суді. А як живеться і чи добре спиться за скоєне зло тій людині? Це ж гріх на душі який треба носити, якщо комусь неправду сказав чи пасквіль написав. Нехай і такі людці живуть собі з миром. На все воля Божа.

Слів підтримки не знайшли

Редакційна пошта багата подяками  лікарям за врятоване життя. Добрим людям – за підтримку під час стихійного лиха чи знайдену і повернуту власнику його загублену річ або ж ключі чи документи.

Дякують згорьовані рідні і близькі за допомогу і підтримку під час проводів члена їх сім’ї за межу Вічності. Як правило, у таку хвилину будь-яка добра дія зі сторони знайомих і незнайомих сприймається як життєдайний ковток розуміння і розділення біди, що прийшла в дім.

У Ганни Козлової з Жовтневого передчасно помер чоловік Анатолій. Працював він на відповідальних посадах у кп «Агробуд» аж 25 років. Не доробивши трохи до пенсії, був скорочений за чисельністю штатів. Отримав належний йому пай. Потім працевлаштувався у «Агробуд» знову і доробив до виходу на заслужений відпочинок.

Дивно, але провести в останню путь свого колишнього колегу не прийшли ні колеги, ні очільники підприємства.

– Не треба нам було від них нічого, – плаче згорьована вдова, – могли б по телефону висловити співчуття, як так далеко їхати до Жовтневого. Перед односельчанами соромно, перед родичами, усіма, хто прийшов провести Анатолія Васильовича. Невже він не заслужив останньої гідної шани?

Головний бухгалтер кп «Агробуд» Катерина Ілляшик, до якої я звернулася аби дізнатися, чому ж так сталося, пояснила: згідно з положенням, яке діє у їхній організації, на людину, яка пішла з роботи і забрала свій пай, а згодом померла, не передбачена матеріальна допомога. Якщо ж працівник «Агробуду» доробив до пенсії, а через певний час пішов за межу Вічності, то за наявності фінансів його рідним виділяється матеріальна допомога, а небіжчику купують вінок.

– Я, як почую, що хтось із наших помер, сама від себе їду, аби провести в останню путь, – каже Катерина Миколаївна, – а у цьому випадку через сімейні обставини я не знала, що помер Анатолій Козлов. Інакше б – поїхала.

Ось така не зовсім типова і зовсім повчальна історія. Сподіваємось, що це – чистої води вийняток із правил добросердечності і людських житейських відносин. Як було рідним покійного? Їх горе від нерозділеної больової душевної ситуації подвоїлося…

Коментарі закриті.