Переселенців з Лисичанська підтримують небайдужі блистівчаниМабуть, вони народилися в сорочці. Коли по місту поповзли чутки, що сепаратисти обстрілюватимуть житло городян, Раїса Трощілова разом зі своїм цивільним чоловіком вирішили тікати з Лисичанська. Син зі своєю сім’єю теж хотів покинути місто, але не вийшло.

Ні здоров’я, ні житла

Раїса Борисівна постійної роботи не мала за станом здоров’я. Отримала групу інвалідності, але все одно треба заробляти. Стала на облік у центр зайнятості, потім підвернулася робота охоронника, тож працювала нелегально. Мав роботу і її цивільний чоловік Сергій Кобзар, з яким разом уже понад 20 років. Була у них квартира. Словом, жили, як усі.

А тут – війна! У Раїси Борисівни рідна сестра живе у Чернігові, а у Блистові пусткою стояв будиночок батьків її чоловіка. От Раїса зі своєю сім’єю й вирішили шукати порятунку у Блистові.

На родинній раді розробили план евакуації. Спочатку мали їхати Раїса з Сергієм та трьома онуками. Син з невісткою, владнавши свої справи, повинні приїхати через тиждень.

Однак автобус, у якому їхало молоде подружжя, спинили на блокпосту. Побачивши Олександра й інших чоловіків, сепаратисти наказали залишити автобус. Мовляв, ви нам тут, на Донбасі, ще будете потрібні. Сашко підкорився наказу, його дружина теж вийшла з автобуса, сама у дорогу рушати не ризикнула – чекає на ще одну дитину.

– Телефонуємо і ми, і вони, – розказує Раїса Борисівна. – Від них дізналися, що будинок, у якому ми жили, розбомблений. Горе так і здоганяє мене – не одне, так друге. Думала, що і сама помру, поховавши 28-річну доньку Валерію. Вони з Сашком були близнятами. Втратила свою кровиночку, тепер ще й житло.

Подарували козу

Раїса Трощілова і Сергій Кобзар виховують трьох онуків – першокласницю Дашу, дворічну Діану і 11-місячного Іванка. Небайдужі блистівчани, коли переселенці наприкінці липня приїхали у село, принесли їм одяг, взуття, продукти. Навіть козу подарували.

– У нас жоден огірок, помідор не пропав, що добрі люди давали, – каже Раїса Борисівна. – Тепер маємо на зиму консервацію.

Хата, у якій живуть лисичанці, добротна, на дві кімнати. Нова господиня навела лад, створила максимум затишку. Сім’я не зважає на те, що у домі нема водогону і природного газу, інших зручностей. Гріють воду і готують їжу на балонному газу, топлять грубу, тож у хаті тепло. Та дров обмаль, до нового року вистачить тільки. Треба купувати.

Гроші у сім’ї переселенців використовуються раціонально – на рахунку кожна копійка. З доходів – соціальна допомога на Іванка 1007 гривень, яка приходить щомісяця на картковий рахунок. Сергій Миколайович щодня їде у пошуках роботи. Не цурається ніякої – картоплю перебирав, дрова рубає, допомагає кожному, хто що попросить. До чарки байдужий, зароблену гривню несе додому.

Цієї осені Даша пішла до першого класу сільської школи. Переживала за неї вся сім’я, адже дівча розмовляє російською. Нічого, адаптувалася швидко, подружилася з однокласниками, вчителька не нахвалиться нею. Дівчинка нам розповіла аж три віршики чистою українською мовою.

Менші, як і Даша, дуже люблять купатися, хлюпатися у ванні. Раїса Борисівна виконує їхнє бажання, хоча щоденні водні процедури в умовах села обтяжливі. Та чого тільки не зробиш для онуків!

– Вони тримають мене на світі і я рада, що є для кого жити, про кого турбуватися, є кого любити, – каже Раїса Трощілова.

– Соціальну допомогу на дітей ми не можемо отримувати, бо у них є батьки, – розповідає подружжя. – І опіку над онуками теж не можемо оформити через ту ж причину. Щоб мати якусь фінансову підтримку на дітей, їхніх батьків треба позбавити батьківських прав. Та хто піде на такий крок?

Тож родина переселенців потребує нашої підтримки. Вони щиро дякуватимуть за будь-яку допомогу.

Коментарі закриті.