У Парасковії Якимівни домашніх  турбот вистачає щодня.Життя її ніколи не балувало, а добряче пошмагало. Незважаючи ні на рабство у Німеччині під час війни, ні на те, що тривалий час довелося жити із сім’єю по чужих кутах, Парасковії Якимівні вдалося зберегти оптимізм, порядність, доброту і почуття гу­мору.

Юність забрала чужина

– Я вже і не пам’ятаю, чому мої батьки виїжджали на Кубань у 20-их роках, – каже Парасковія Якимівна. – Народилась я там, на Кубані, у 1925-му, а зареєстрували мене у Мені, де і діди, і прадіди жили.
Під час війни у сім’ї Калюжних було двоє дівчат і хлопець. І всі за віком підпадали під вивезення до Німеччини.

– Поліцаї шастали по хатах, як ті чорні круки, і силоміць забирали молодь у рабство, – зітхає бабуся. – Мама наша, як могла, ховала нас, але сусідка направила чужинців до нашої хати, мовляв, там повно молоді. Забрали мене одну, на той час мені було 16 з половиною років. Зігнали нас на вокзал, завантажили у вагони для худоби та й повезли у невідання. Мама моя довго і не прожила – від туги за мною померла у тому ж 1942-му.

З усього, що довелося пережити, дещо забулось, а дещо міцно вжилося у серце і душу.

– Нас тоді чимало з Мени і навколишніх сіл було забрано, – каже бабуся. – Уже давно нема на світі Валі Лозовської, Дуні Руденко, Нюри Шульги, Олі Буйної, Каті Дубрівної, а я ще топчу цю грішну землю.

Парасковія Якимівна у Німеччині потрапила на мануфактурну фабрику. Вона була там вантажником – на підводи і кузови машин завантажувала цвяхи, дріт, слюду…

– Фабрика була чималою, на ній працювало 150 німців і 46 невільників, – розповідає бабуся, – Жили у гуртожитку, годували погано, тому ми завжди були голодними. П’ятеро з наших через недоїдання захворіли на туберкульоз, їх відправили додому. Однак по дорозі на Батьківщину вони померли.

«Руських не ображати»

Вісім місяців невільники не мали права ні на вихід на вулицю, ні на спілкування.

– А тоді приїхали якісь хазяї і забрали наших дівчат, а 12-ох, у тому числі і мене, власник мануфактурної фабрики залишив собі, – пригадує Парасковія Якимівна. – Жили у двоповерховому будинку – ми нагорі і німкеня з нами, за сторожа була. Внизу жили двоє старших – батьки власника фабрики.

Як і раніше, наші дівчата працювали вантажниками, їм видали одяг, взуття на дерев’яних підошвах.

– Ми старалися добре працювати, сподіваючись на те, що, може, нам дадуть зайвий шматочок хліба, чи й додому відпустять, – каже бабуся. – Але дива не сталося, були ми у неволі до 1945-го. Ще цікава деталь. Коли помирав власник фабрики, то зібрав біля себе усю рідню і попросив, щоби «руських» ніхто в його домі не ображав.

Додому Паша не одразу потрапила, тільки через півроку. Повернувшись до Мени, не знайшла дівчини своєї хати – на її і ще п’ять осель упала ворожа бомба і кутка, де жила Паша зі своїми рідними, як і не було. Ні неньки, ні дому…

Прийняла Пашу до себе тітка, батькова сестра. А потім на дівчину накинув оком Кузьма Агієнко, який вже і не відпустив її від себе упродовж 60 разом прожитих літ.

Виплакана квартира

Побралися молоді Агієнки, а жити нема де. Ходили по чужих кутках з маленьким синком, вона – остарбайтер і він – інвалід першої групи. Квартири власної не могли дочекатися. Годували обіцянками Агієнків, а тоді й перестали.

– Мій Кузьма Федосійович був розумною і дуже скромною людиною, – не без гордості каже Парасковія Якимівна. – Очолював він харчокомбінат і хлібзавод, сінопункт у Макошине, був заступником директора заготконтори. Ось так. Тоді відважилася я і пішла в райком партії до першого секретаря. Вдягла нову красиву кофту, яку мені Кузьма з Ленінграда привіз. Дійшла до того райкому, із сльозами зайшла, а секретар не один у кабінеті, а з редактором газети. Розказала я їм, чого прийшла, і знову в сльози. А вони обоє і кажуть, що така красива і гарно вбрана жінка не повинна плакати. Словом, секретар запевнив, що квартир він не розподіляє, а де треба – слово замовить.

Через три дні Агієнки отримали однокімнатну квартиру у домі на чотири сім’ї. Зробили перегородки, обживатися стали, двох дітей на ноги ставити.

Нема вже Кузьми Федосійовича, його дружина живе у виплаканій квартирі разом з дочкою.

– Я безмежно щаслива, що мала такого доброго і чесного чоловіка, – каже Парасковія Якимівна. – І до цього дня радію, що маю власне житло.

Коментарі закриті.