З ним хочеться спілкуватися. Не жаліти, не плакати над його долею. Бо 46-річний Юрій Сидоренко з Мени не просто симпатичний і впевнений у собі чоловік, а ще й цікавий співрозмовник з широким кругозором і мудрими оцінками дійсності.

Усе починалося веселковими надіями: вступив і успішно закінчив Чернігівський кооперативний технікум, мріяв про торгівельну кар’єру, встиг навіть трохи попрацювати товарознавцем. Але міжрайбаза розпалася, власний бізнес не пішов, врешті-решт став будівельником.

Коли «Інтерагросистема» почала зводити чіпсовий завод, працював на цьому будівництві. Там і сталася біда. Падіння з даху будівлі у 2003 році назавжди поділило його життя на «до» і «після». Бо після травми вже не став на ноги і тепер пересувається лише в інвалідному візку.

Сказати, що відчаю не було і молодий дужий чоловік прийняв каліцтво як належне, значить збрехати. Бо все було: і розпачливо-нерозуміюче «чому це сталося саме зі мною?», і безвихідно-болюче «як жити далі?», і багато інших думок.

Відчуття безвиході посилювала також чорна смуга в особистому житті. Не зразу, але переборов усе. Зараз, оглядаючись на ті дні, каже коротко: «Бог непосильної ноші не дає».

У Юрія вільного часу багато лише тоді, коли він «невиїзний». Це коли ллють безпросвітні осінні дощі або засипає снігом так, що в місті навіть центральні вулиці як слід не чистяться. Тоді сідає за комп’ютер, інтернет стає його головним зв’язком зі світом.

А між цими періодами ні сумувати, ні байдикувати ніколи, бо в господі завжди повно чоловічої роботи. Добудовує сарай, приводить до ладу інші господарські приміщення. Зробив літній душ, до ґанку будинку – зручний пологий поміст, щоб вільно заїжджати-виїжджати візком. У минулі роки разом із дружиною тримали більше десятка свиней, навіть свиноматки були, тож сам зробив у дворі грубу – варити і готувати корми. І кілька десятків соток городів у селі обробляли. Влітку обкосити садибу, взимку почистити сніг у дворі, прокидати стежку від двору до широкої дороги – теж його обов’язок. Ось так просто: на візок, косу чи лопату в руки і – гайда!

– Та що там складного, – сміється, – руки ж у мене здорові.

Друзів – справжніх – у нього небагато. Найперша, звичайно, це дружина Леся. Без неї не було б ні затишку в оселі, ні рівноваги у душі. Шкільні товариші також усі ці роки були і залишаються поряд, тож у скрутну хвилину є до кого звернутися. А ще – працівники відділення Фонду соцстрахування.

– На жодний припис МСЕК за всі ці роки я від них не отримав відмови чи зволікання, – розповідає Юрій Михайлович. – Завжди з ними можна узгодити будь-яке питання. Відвідують і вдома. Самі подзвонять, повідомлять про путівку в санаторій, розпитають, коли мені зручніше поїхати. Та й на свою пенсію-мінімалку я навряд би чи вижив, якби не доплати з Фонду.

Проблеми у Юрія Сидоренка також справжні. І рішення деяких із них, на жаль, від нього не залежать. Наприклад, вулиця Зоряна, де він, інвалід першої групи, живе, взимку ніколи не чиститься від снігу, і саме через це він стає «невиїзним» на довгий час.

У поліклініку, куди доводиться звертатися досить часто, йому самому теж не заїхати. Під який візок робилися там пандуси – хтозна, але вже точно не під інвалідний. Та й у більшості установ, магазинів теж пандуси зробили, щоб вони були, а не щоб ними користувалися інваліди.

Коментарі закриті.