Ніхто не знає – чи прийшли ми здалеку,
Чи виросли з землі, де живемо?
Питаєм в перехожих: чи не скаже хто –
Чого існуєм і куди йдемо?

Стежинка у садку поволі губиться,
І, раптом, розумієм, боючись,
Що під ногами сизим стовпом клубиться
Не та доріжка, що була колись.

І десь позаду, ген уже за спиною
Клекоче бусол на ясну зорю.
А серце тужить з кожною хвилиною:
Мить буде інша, цю не повторю.

Світанки будуть із п’янкими росами
І нові трави. Ген нове життя.
Та до останньої хвилини в серці носимо
Минулі дні. Нажаль, без вороття.

Автор: Наталія Кот. м. Мена.

Коментарі закриті.