Троє керівників місцевих громад Менщини не так давно повернулися із Німеччини. Мета поїздки – вивчення, як під владою «розвинутого капіталізму» невеликі міста та містечка забезпечують населення комунальними послугами. Враження – немов від польоту на Марс. Розповідає Макошинський селищний голова Валерій Кравцов.

Є така земля Баварія

– Ще два роки тому між Чернігівською облдержадміністрацією і облрадою та фондом Ганса Зайделя (Німеччина) було укладено угоду про співпрацю по програмі розвитку місцевого самоврядування, – пояснює Валерій Михайлович. – Спочатку це були теоретичні навчання із залученням серйозних іноземних фахівців.

Але, звісно, теорія теорією, а побачити на власні очі – зовсім інше. Тож поїхали до Німеччини. Коштом фонду.

– Побачили багато цікавого. Були у Мюнхені, – розповідає Валерій Кравцов. – Але основну програму організували на наші прохання – вивчення питань водопостачання, утилізації сміття тощо у одному із невеликих міст. Вибір припав на Кемптен, який має 64 тисячі населення і знаходиться в Баварії.

І гідранти, і фонтани

Водопостачання міста включає 250 кілометрів мереж, каскад із чотирьох ємностей по 50 тисяч «кубів» у кожному (для зниження тиску води). А ще – понад 400 пожежних гідрантів та 100 фонтанів. Обслуговує усе це комунальне підприємство при міській ратуші (на кшталт нашої міської ради), у якому працюють аж… п’ять чоловік.

– Забір проводиться із свердловин глибиною 50 метрів, – продовжує розповідь Валерій Кравцов. – І хоча вода не об­робляється, її можна пити з будь-якого крана, поняття «технічна вода» немає. Все повністю комп’ютеризовано. На кожному пункті водозабору – аналіз якості, двічі на рік проводиться очистка ємностей каскадів.

Для споживачів ціна – 1,5 євро за «куб». Наче б дорогувато, як на гривні перевести. Але, якщо врахувати, що середня зарплата по Кемптену – 2000 євро, все стає на свої місця.

Дорожники з квітами

Утилізацією сміття займаються три комунальні підприємства.

Перше (має найбільше працівників, близько сорока) – схоже на наше ШРБУ, тільки з більш розширеними функціями. Це – ремонт доріг комунальної власності (що таке ямковий ремонт вони, щоправда, не знають), обслуговування мостів, тротуарів, нанесення дорожньої розмітки, прибирання та озеленення доріг і вулиць. Маса найрізноманітнішої техніки: від великих агрегатів до пилососів-двірників (так-так, вулиці ще й пилососять).

При цьому підприємстві є своя оранжерея, море квітів виставляють на вулицях міста у горщиках і спеціальних декоративних спорудах.

Тут же й пункт по прийому і утилізації скошеної газонної трави (бур’яни у німецьких містах під дворами не ростуть) та обрізаних гілок.

Сміття «працює»

Двоє працівників приймають траву та гілки безкоштовно. Міські жителі привозять їх, як і все сміття взагалі, самі, сміттєвоз по вулицях не їздить, баків немає. Рештки подрібнюють, вантажать у герметичні камери. Там вони перетворюються на біогаз, який згорає у місцевій ТЕЦ і дає безкоштовну електроенергію та гумус для удобрювання землі.

До речі, німці знають, що практично усе сміття – це додатковий енергоресурс, і викинути його означає самому собі завдати збитків. Та й штраф за це – від тисячі євро.

Друге підприємство – прийомний пункт вторинної сировини. Тут приймають відходи чи непотрібні речі по восьми напрямках: скло, пластик, метал, пет-тара, картон, фарфор, змішаний папір.

Згорілі електролампи, акумулятори, батарейки приймають у спеціальному закритому цеху. Окремо – побутова техніка: телевізори, пральні машини, холодильники. Якщо шнур обрізаний – прилад несправний, якщо ні – у робочому стані.

Далі усе це «добро» передається великим переробникам. Кожен житель міста платить 1,70 євро у місяць за утилізацію. Боржників нема, працює свідомість.

Третє підприємство – сміттє­спалювальний завод. Обслуговує 300 тисяч населення, займає площу чотири гектари, вісім працівників.

Спалюють ті речі, які вже не підлягають переробці, і завдяки цьому завод забезпечує опаленням і електроенергією 20 тисяч будинків. Очистка диму – в рази нижче допустимих норм (сам завод коштує 40 – 50 мільйонів євро, а із системою очистки – 160 мільйонів).

Як німці державі електрику продають

Так само прибуток місту приносить і каналізація: після кількох стадій обробітку отримують біогаз, гумус і чисту воду.

Полігонів-сміттєзвалищ немає. Німці кажуть: «Ми не настільки багаті, щоб займати під відходи гектари землі».

Відчутно в дії програму енергетичної незалежності. До 2016 року Німеччина планує пов­ністю відмовитися від атомної енергії, яку має замінити «зелена».

У Кемптені на місцевій річці (трохи більша від нашої Мени) розміщено аж сім гідроелектростанцій. Держава заохочує виробництво біогазу та сонячної енергії, навіть на рівні пересічних громадян. І це діє, адже громадянин купує електроенергію по 22 центи, а продати її може по 40.

А як ми?

– Любов німців до своєї землі просто вражає, – говорить Валерій Михайлович. – Та не потрібно думати, що наші українці усі геть пофігісти, свідомість змінюється, особливо у молоді. Опертися у починаннях є на кого. Тепер чекаємо змін до законодавства про місцеве самоврядування, адже у нас часто зв’язані руки. І задумки, навіть найпрогресивніші просто розбиваються об недосконалість законодавства. Ну і, звісно, у самих керівників бажання до змін повинно бути.