8 вересня, близько 18 години, на п’ятому кілометрі траси між Березною і Меною сталася жахлива аварія. Фура «Вольво», що рухалася в бік Чернігова, везла батончики «Марс» з Росії у Київ, виїхала на смугу зустрічного руху і зіткнулася з маршруткою «Київ-Короп». У маршрутці було 10 пасажирів і водій…

Вижила лише 40-річна Марина Баратова зі Славутича. Вона вилетіла з маршрутки. Це і врятувало їй життя. Марина їхала в цій маршрутці з 43-річний Усмоном Баратовим, своїм чоловіком, і зятем, 43-річним Віталієм Зименком, цивільним чоловіком доньки. Сімейство направлялося зі Славутича в село Майське Менського району, де Віталій купив хату, щоб жити з 21-річною Полою Баратовою, донькою Усмона і Марини. Вони планували відкрити магазин у селі та розводити худобу на продаж. Вранці 8 вересня Зименок продав свій джип. Віз гроші, щоб віддати другу частину за будинок.

Марина Баратова, як і до аварії, живе у Славутичі. Поїхала до неї. Жінка з забинтованою ногою відчинила двері.

— Як почуваєтеся?

— Хотілося б краще. На початку листопада виписали з лікарні. Пальці на правій руці погано згинаються, були порвані сухожилля. На погоду ниє все тіло. В лікті правої руки досі ще спиця, яку виймуть через рік. На лівій нозі рана до кістки, ніяк не заживає. Ось нога і тепер набрякла. Лікарі сказали, якщо не затягнеться шкірою, потрібно буде робити пластику — брати у мене шматок шкіри і пересаджувати на рану. Права сторона обличчя ніби оніміла, і на лиці шрами. Права нога втратила чутливість. Спати через болі не можу ні на правому, ні лівому боці, лише горілиць. Після виписки боліло плече. Пішла у Славутичі до лікарні, зробили знімок. З’ясувалося, у мене зламана ключиця влізла у лопатку і почала неправильно зростатися. Тепер лікарі думають — ламати і ставити правильно чи не чіпати.

— Групу інвалідності дали?

— Ні. Сказали, розробляйте руки, рана нехай заживе. Там побачимо. А з тією рукою мучуся, намагаюсь розробляти. То впущу що-не-будь, то воду розіллю, зло бере. Добре, що син допомагає: і картоплю почистить, і прибере. За страхові виплати, які залишилися після лікування, купили пральну машину. Все ж легше.

— Марино Іванівно, вам як постраждалій і вдові загиблого виплатили 102 тисячі гривень?

— Пам’ятаю, давали 20 тисяч, потім 10 і ще 5. Донька Лола краще знає.

— А що з хатою у Майському Менського району, яку, фактично, зять купував для Лоли?

— Вона дісталася рідні Віталія Зименка (він теж їхав у маршрутці…), адже вони з Полою були не розписані.
До кімнати заходить онук Марини, шестирічний Данилко. Хлопчина чорнявий, смаглявий — дуже схожий на покійного діда Усмона Баратова, фото якого у чорній рамці на шафі. Марина, вловивши мій погляд, каже:

— Даня — моя радість. Він нагадує Руслана, так я завжди називала Усмона. З чоловіком ми познайомилися, коли він служив у Добрянці. Простий узбецький солдат із Самарканда. Спокійний, роботящий. Вже після весілля ми поїхали до його рідні. Мене прийняли добре. Востаннє Руслан їздив на батьківщину років вісім тому, на весілля молодшого брата. Я з дітьми не поїхала — дорога дуже дорога. Його батьки і досі не знають, що Руслана вже немає. Доки я була у лікарні, діти не могли ніяк знайти адресу, ми влітку затіяли ремонт, то все поскладали. Я знайшла, але не знаю, як їм про це написати. Після його смерті у мене наче щось у душі обірвалося. Серце тужить, а сліз немає. Я тільки виписалася з лікарні, поїхала до нього на могилу. Усмон похований у селі Високинь Ріпкинського району, поряд з могилою моєї мами. Вона померла два роки тому. Довго стояла біля могилки чоловіка, розказувала про життя. Просила Руслана: «Прийди хоч уві сні». Та після аварії сни перестали снитися зовсім — ні кошмарів, ні видінь. Встаю зранку, а в голові ніякої згадки про сон.

— Кажуть, Усмон не хотів їхати того дня з вами у Менський район?

— Не хотів, зібрався на риболовлю. Він у мене був затятий рибалка і сина привчив. Ми з зятем ледь умовили його. Пам’ятаю, ми накупили багатенько їжі, збиралися на пікнік, насмажити шашликів, таким чином відсвяткувати купівлю будинку. Не судилося.

Ми сиділи з Русланом поряд, у тім ряду, що за водієм. Я — біля вікна, дивилася на поля розмовляли про урожай, що де росте. Зять сидів позаду мене. Останнє, що я побачила перед собою, — кабіну фури. Ні удару, ні стогону, ні скреготу металу не чула. Отямилася вже у Менській лікарні, коли мені зашивали лице. Це вже потім розповідали, що я вилетіла з маршрутки, перелетіла через кабіну фури і впала на гілля придорожніх кущів. Мене врятували водій фури зі своїм товаришем-далекобійником, що їхав позаду нього. Начебто вони питали мене, хто я і куди їхала, і я розмовляла з ними. Та цього я не пам’ятаю, мабуть, була у шоковому стані. Вже після виписки з лікарні я переглядала на Ютубі в Інтернеті відео з тієї жахливої аварії. Чоловіка я впізнала по сірому костюму. Він терпіти не міг спортивок, носив брюки і піджак. А зятя впізнала по білих черевиках. Він лежав поряд з молоденькою дівчиною. Найбільше вразило, як трупи вантажили в машину: клали не поряд, а на купу, один на одного.

— Марино, у вас, певно, сильний янгол-охоронець. Раніше з вами щось страшне траплялося?

— Ніколи. В Бога вірю, проте до церкви не часто ходжу. Та й не траплялося нічого. Я в лікарні до аварії тричі за сорок років була: коли сама народжувалася та коли дітей народжувала.

— Телефон, речі вам повернули?

— Речі — ні (поки триває слідство), а телефон міліціонери віддали аж через два тижні, сказали, що заряджався…

— Після аварії не з’явилися надзвичайні здібності?

— Я про це вже подумувала, поки що нічого не помічала. Все, що було після аварії, то це, як мені у лікарні розрізали на пальцях срібні обручки, щоб рятувати пальці, пам’ятаю. Що психолог приходив. А саму аварію стерло з пам’яті.

— Марино, на які кошти ви живете?

— На ті гроші, що залишилися від виплат страховки. Я ж працювати не можу — руки покалічені. Хоча раніше і пельмені ліпила у приватника, і в лікарні на харчоблоці працювала. Сину дали відстрочку від армії до весни. Шукає роботу, але в Славутичі влаштуватися на пристойну роботу складно. Донька веде всі справи по виплаті страховки і т.д. Я ж не можу їздити в Чернігів. Не знаю, як сяду в маршрутку. Наче і страху немає, а не наважуюся.

Онучок був записаний у першокласники в Майському, та через те, що ми там не живемо і дочці треба було сидіти біля мене в лікарні, він пропустив заняття. Тепер піде у школу наступного року.

— Багато людей вас провідувало?

— Чимало. Деякі до лікарні приходили, а в палату — ні. Боялися щось не так спитати чи сказати. Я ж тільки через півтора тижня дізналася, що Усмон загинув. Здогадувалася, хоча всі мовчали. Приходили і чужі люди. І чоловік, син якого їхав з Києва з навчання і загинув у тій маршрутці. Фрукти приносив.

— Марино, у вас багато квітів у квартирі, є навіть ліана. Кажуть, їх не можна тримати в домі — чоловіки не триматимуться.

— Щось чула, та не надала значення. Хоча останнім часом в усякі прикмети вірю. А як не вірити? Перед аварією Віталію (зятю) наснився сон, що йому в хату принесли мертвого голуба.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №52 (1338)

Коментарі закриті.