Уже десять років живе у Городищі Володимир Васильєв – неординарна людина, музикант від Бога і невиправний оптиміст. Складна життєва стежина привела до села професійного віолончеліста та викладача музичного училища. Але саме тут отримав він духовний спокій, тут продовжують втілюватися в життя творчі задуми. І саме в нашому Городищі народ­жуються музичні програми, з якими учні та колеги Володимира Михайловича їдуть на гастролі у всі куточки світу.

«Тут не можна бути поганим»

Ґрунтова дорога кутка Млинок в Городищі. Простий сільський будиночок по вулиці Тихій, 18. Город ще відпочиває під сіруватим весняним снігом, яблуні розкинули гілки над обійстям, подає голос дворовий пес. Ще на порозі зустрічає чоловік з сивою бородою.

– Заходьте-заходьте. Ми гостям завжди раді, – прочиняє двері Володимир Васильєв. – Он і Окунь радіє (киває в бік песика).

Усередині будинку все до ладу: паркетна підлога, піч обкладена плиткою, сучасна ванна кімната, дерев’яні панелі на стінах, підвісна стеля.

– То все своїми руками, – побачивши мою зацікавленість, пояснює господар. – Лише опалення зробити спеціалістів наймав. Я хоч і музикант за фахом, але вважаю, що праця повинна бути не обов’язково і виключно за професією, а ще й за радістю творчості. Непогано виходить працювати з деревиною. Ще коли мені виповнилося сім років, батько подарував набір столярних інструментів. Все життя пам’ятатиму його слова: «Я хочу, щоб ти був справжнім чоловіком. Той, хто має різні вміння, не боїться навіть найстрашнішого в житті – самотності. Адже йому не нудно із самим собою». І хоча я, слава Творцю, самотнім не буваю, часто згадую батькові пророчі слова.

– Та і як можна сидіти склавши руки в селі? Як можна пустою тратою часу ображати цих чудових, роботящих людей?! – дивується майстер. – Саме ці люди є сіллю землі, справжнім символом нації і державності, основою основ. Натруджені руки їх і їхніх предків годують і захищають, творять і бережуть. Одвічна нехитра мудрість і людяність села. Тут не можна бути поганим та нещирим. І хоча зараз і місто, і село мають безліч проблем, розривається єдність поколінь, зміщені загальнолюдські цінності, духовність і порядність не є «модними» в суспільстві, я вірю – все буде добре. Українці переживали дуже складні часи, але зберегли себе як нація. Зберегли свою неповторність і іскру Божу.

Українець російського походження

Сам Володимир Михайлович народився в сім’ї бойового офіцера, учасника Великої Вітчизняної вій­ни, який закінчив службу у званні підполковника. З’явився на світ 1949 року на стації Прибор під Гомелем, де в той час служив батько. Батьки мали селянське походження, тато – з Вологодщини, а мама – з Великих Лук, що під Санкт-Петербургом.

Коли Володі було шість років, сім’я переїхала на Далекий Схід. А з 1957-го Васильєви стали жителями Чернігова. Тут Володя відкрив для себе Україну і полюбив її. Саме в Чернігові він вступив до музичної школи на клас віолончелі. Мама, Катерина Михайлівна, хоча і була домогосподаркою, значну частину життя присвятила сцені: брала участь в художній самодіяльності, грала на фортепіано, гарно співала. І вона дуже хотіла, щоб хтось із дітей присвятив себе професійній сцені.

– Маю двох сестер, але втілювати мамину мрію довелося мені, – посміхається Володимир Михайлович. – Ось так і пов’язалось моє життя з музикою. У 1969 році вступив до Київської консерваторії. Після її закінчення викладав в Житомирському музичному училищі і виступав в обласній філармонії.

Одруження, діти, сімейні клопоти, учні і музика. В складі музичного тріо (скрипка, віолончель та фортепіано) Володимир Васильєв об’їздив з концертами практично увесь колишній Радянський Союз: від Далекого Сходу до Калінінграду.

Ніщо не віщувало біди… У 1996 році вирішив обпиляти горіх, що ріс на подвір’ї. Падіння, важка травма з множинними переломами, пошкоджені легені. Більше року лікарняного ліжка. Травми постійно нагадували про себе, потрібно було вчитись жити по-новому.

Чайковський під яблунями

– Лікарі радили змінити клімат, – згадує Володимир Михайлович. – Був біля моря, жив у друга на дачі в лісі, але хотілося якоїсь стабільності. Вирішили купити житло в селі. Об’їздили кілька районів, бачив багато сіл, але вибір припав на Городище. Саме тут діти і купили будиночок. Мені зразу сподобалося село. Тут мені не тільки легенями легко дихається, а й душею. Та що я – навіть мої учні говорять, що такого місця, де так легко твориться, вони в житті не зустрічали.

Дійсно, хоча дружина Володимира Михайловича часто буває в Чернігові (займається онуками), він рідко залишається самотнім. За ці роки з його допомогою секрети віолончелі осягали понад 40 талановитих музикантів. Учні приїжджають звідусіль: з Чернігова і Києва, Донецька і Одеси, Харкова і Дніпропетровська. Навіть діючі музиканти навідуються сюди створювати концертні програми, а потім демонструють їх на гастролях по всьому світу.

Учні і колеги від 10 до 40 років. І для всіх знайдеться місце в будинку і душі Володимира Васильєва. Грошей за навчання він не бере.

– Не все в цьому світі вимірюється в грошових знаках, – говорить музикант. – Привозять продукти, готую я для гостей сам. Взимку займаємося в будинку. Сплять на печі (правда, її господар зробив «під євро» – авт.), для міських жителів це і здоров’я, і вражень на півжиття. А влітку, коли учнів стає більше, орендую ще один будиночок по сусідству або просто займаємось на свіжому повітрі, під живим куполом зеленого листя і блакитного неба.

І лунають під сільськими яблунями витончені твори Чайковського, Дворжака, Шумана. Єднаються в нерозривне ціле, прекрасне і вічне. Як саме життя…

Коментарі закриті.