Саме так можна сказати про дитячі книги Тетяни Пакалюк, які вчать хлопчиків і дівчаток розрізняти добре й зле та відповідати за власні вчинки, виховують почуття любові до Вітчизни і рідної природи, прищеплюють одвічні загальнолюдські цінності, пробуджують бажання читати (а не зависати у світовій «павутині»). Під впливом прочитаного діти починають і собі писати, брати участь у літературних конкурсах.

Тетяна Іванівна – автор вже 27 чудових віршованих казок, однак вважає себе передусім педагогом, а тоді вже – письменником. Батьки-медики (Іван Антонович тривалий час працював у центральній районній лікарні хірургом, Світлана Василівна Данилова – педіатром) неабияк раділи, коли дочка вступила до Прилуцького педагогічного училища ім. Франка, а згодом – на хіміко-біологічний факультет Чернігівського державного педінституту (нині – університет) ім. Шевченка. Сіяти розумне, добре, вічне – повсякчас почесно. Тетяна два десятиліття вчителювала. Та творчість переважила.

– У студентські роки віршувала, писала прозові твори, – згадує Тетяна Іванівна. – Але для себе, на широкий загал написане винести не насмілювалась. Віршовані казки й гумористичні оповідання творила спершу для синів, які не дуже хотіли слухати «про діда й бабу і Курочку Рябу…». Так «прилетіла» перша ластівка – «Хлібний зайчик». Згодом насмілилась надрукувати. Першою повірила в мене й матеріально підтримала свекруха – Олександра Долинець: «Ти у нас Пушкін – друкуйся».

– Пишу для дітей, бо вони – посланці Божого царства любові, а дорослі – це лише зіпсовані діти, – зізнається письменниця.

Як і великий педагог Василь Сухомлинський, вона «серце віддає дітям» – дошкільнятам і школярам. Останнім часом, правда, здебільшого творить для підлітків, котрим непросто знайти себе, утвердитися, не піддатися спокусам.

Пише цікаво, повчально й водночас толерантно: «Врятувати людину», «Найкращий у світі друг» (звісно, то мати і кохане дівча), «Розмова про мову», «Тихе лихо» (про такі типові нині явища як хабарництво і корупція), «Таємниці старого Седнева» (романтично-загадкова мандрівка до стародавнього селища, де збереглися Шевченкова липа на колишньому дворянському обійс­ті, Георгіївська церква, збудована без жодного цвяха – храм, в якому знімався фільм «Вій»). Нещодавно побачила світ філософська «Моя душа».

«Тетяно, Ви – велика молодчинка і розумничка. Читається на одному подиху, весь час тримається інтрига і не відпускає бажання дізнатися, що ж буде далі. Дуже важливо, що діти читають про справжнє життя, у якому присутні й інтрига, і заздрощі, і перше кохання, і щира дружба. Тобто без прикрас і отого сюсюкання, яке тільки відвертає від читання» – так влучно оцінила творчий доробок Тетяни Ніна Кочубей.

Сюжети й теми справді немовби вихоплені з житейських реалій. Ось хоча б рядки про Україну із «Таємниць старого Седнева»:

«Країна нині – це БАЗАР.
Хтось продає, а хтось купує,
Хтось, хитрий, перепродає.
Хто власну совість пропонує,
Хто душу – в кожного своє!
А хто по-справжньому працює,
Вкладає в справу власний піт…»

Актуально, боляче, без прикрас. Книга-привід для роздумів про сьогодення й майбутнє держави не тільки для дітей, а й для дорослих. Особливо у нинішні тривожні дні. «Тихе лихо», написане одним подихом, теж призначене «для сімейного читання».

До слова, більшість книг Тетяни Пакалюк чудово проілюструвала менянка Марина Скоробагатько. Творчий тандем талановитих землячок дарує радість юним читачам.