І тато може бути мамоюЧетвертий рік менянин В’ячеслав Корнієнко після розлучення з дружиною сам виховує трьох неповнолітніх діток. Два сини і донька – його відрада і втіха, джерело оптимізму і стимул для успіху й самовдосконалення. Попри всі відповідальні й непрості клопоти, без дітей він не уявляє свого життя-буття.

Навчило горе калачі їсти

За словами заступника начальника управління праці та соціального захисту населення РДА Алли Васюк, на Менщині проживає десять сімей, в яких дітьми опікується чи певний час (до другого офіційного шлюбу) опікувався тато.

Та в найскладніших житейських обставинах перебуває саме родина Корнієнків. Суд спершу виніс рішення на користь Юлії Корнієнко, і діти проживали з матір’ю. В’ячеслав мав спілкуватися з синами й донькою у визначені години, але ті постійно прибігали до татуся. З часом піклування про дітей цілковито лягло на його плечі. Відтак він подав зустрічний позов.

Комісія з питань захисту прав дітей, як поінформувала начальник служби у справах дітей РДА Тамара Песоцька (хоча обоє батьків не позбавлені батьківських прав), вирішила залишити Владислава, Андрія і Аню з татом, який фактично їх виховував і з котрим проживали під одним дахом.

Мати ж згідно з рішенням суду сплачує аліменти на утримання дітей, але в праві безперешкодно бачитися з дітьми.

Це були правові моменти, а в реальності діти – цілком клопіт саме татуся (у матері нова сім’я). В’ячеславу довелося, як гласить народне прислів’я, одинаком навчитися калачі їсти в складних житейських обставинах (найменшій донечці було тоді лише три роки). Давати лад домашньому господарству (є свині, теля, кури), порати город, куховарити, шити, прати, допомагати дітям у навчанні, лікувати…
Заради синів і доньки В’ячеслав, як зізнався у розмові, повністю «зав’язав» зі спиртним і курінням, що було нелегко.

– Певний час родина Корнієнків була під соціальною опікою районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, – розповідає фахівець із соціальної роботи Тетяна Ковальова. – Часто в них бувала і бачила, що він робить усе можливе й неможливе, аби дітвора почувалася щасливою. Вячеслав Вікторович з нашою допомогою зміг всьому навчитися. Тато і мама в одній особі.

«Без дітей життя не мислю…»

Особисто поспілкувавшись з батьком і дітьми, переконалася, що всім відома пісенька про те, що «папа может быть кем угодно, только мамой не может быть», морально застаріла. Згодна з працівниками соціальних і державних служб: «Такий тато, як В’ячеслав Корнієнко, – справжня мама. Відповідальний, люблячий, працьовитий. Зігріває діток теплом душі й серця».

Ми говорили з В’ячеславом про спектр клопотів, про успіхи школярів, про вподобання й захоплення дітей, про поєднання виробничих обов’язків (він працює тваринником у місцевому «Авангарді»), а семикласник Владислав, четвертокласник Андрійко і другокласниця Аня горнулися до тата. Всі троє такі різні, з непростими характерами, але об’єднані любов’ю й турботою найріднішої людини.

До слова, саме батько під особисту відповідальність забрав старшого сина зі спеціалізованої школи-інтернату, обходивши чимало інстанцій.

– Владик тепер навчається у звичайній школі, а я по можливості допомагаю. Усі троє – на очах, і я спокійний. Якщо бувають у рідні чи на відпочинку, день ще можу прожити, не сумуючи. А тоді і діло не робиться, і на душі тривожно – ніби частину мене самого забрали, – говорить В’ячеслав. – Без дітей життя не мислю…

Виглядають у вікно

І тренінг «Роль медіа у подоланні гендерних стереотипів і дискримінацій», і особисті якості В’ячеслава Корнієнка, і думки офіційних осіб, і усвідомлений вибір дітей жити саме з татом переконали у рівноправності батьків. Та була б нечесною, не написавши, що всі троє довірливо зізналися (не відразу, а на прощання) про потаємне бажання жити під одним дахом з татом і мамою.

Семилітня Анечка залюбки продемонструвала мені мультиварку, в якій і братики, й тато варять всіляку смакоту. Та несподівано прикипіла до кухонного вікна. Оченята сповнились слізками й личко запечалилось (хвилину – другу тому дівча щебетало, хвалилося купленим татом червоним обідком, розчісувало пишне волосся, фотографувалося).

Дітей від рідної матері, як виявилося, відділяє лише паркан і якихось сто мет­рів городу. Та відстань – мов прірва: жодного разу вона не навідалася до них. Як довірливо розповіли юні співрозмовники, навіть на вулиці їх обходить.

Дитячі сердечка образа оминає: вони частенько вдивляються у вікно, сподіваючись дива. Щиру ж любов і тепло дарують поки що тільки татусеві.

Коментарі закриті.