Журналістські стежки
Трапилося те, як каже Леонід Михайлович, настільки давно (хоча проминув лишень золотий полудень), що в той житейський проміжок уже встигли вміститися тисячі доріг, облич, тонни снігу і дощу, маса усіляких подій… І понад три десятиліття копіткої журналістської праці, напружена робота в кількох періодичних виданнях різного рівня: від «районок» до загальнодержавного «Урядового кур’єра».
Власний стиль, почерк, ракурс – у художніх оповідках, у репортажах і аналітичних статтях. У слові – він (як, по-моєму, і в житті) нестандартний, харизматичний і такий собі нелакований та розхристаний – яким і має бути справжній журналіст.
Дві любові
Школяра Леоніда Ісаченка полонили дві любові – футбол і літературна творчість. Обидві назавше залишилися в душі, обом зберіг вірність. Як футболіст спершу натхненно грав за клас, школу, місцевий колгосп, Московський протиповітряний військовий округ, в якому довелося служити.
Міг стати професійним спортсменом, але не судилося. Пристрастю до футбольних поєдинків, непідробним вболіванням за український футбол пронизане кожне слово роздумів-вражень «Навздогін Євро-2012…». Настільки щирим, що навіть я, далека від такого запального переважно чоловічого виду спорту, читала книгу з великим інтересом.
Любов до журналістики прищепив стольненський учитель, незмінний редактор колгоспної газети Юхим Лисиця.
«Моя мати не вміла мудрими думками і словами аналізувати всього, що відбувалося з нею, вона не вміла перебороти свої внутрішні, передані у спадок, страхи… Єдине, про що мріяла, як про Божу благодать – аби хоч до її дітей Небо було прихильним… Межею мрій сільського колгоспного жіноцтва було тоді, щоб син чи дочка вирвалися до міста. Щоб зажили, як говорилося у селі, «по-людськи» – читаю в проникливо-болючій оповідці «Тільки не треба про Лондон». Мрія Ганни Іванівни здійснилася: син обрав професію не сільського масштабу. Тричі вступав на факультет журналістики Київського держуніверситету ім. Тараса Шевченка, вперто досягаючи омріяного.
– Не добирав балів – півбалу, одного, двох. Працював вантажником, коректором, служив в армії і писав, писав, писав. Час, робота, дівчата, футбол розвіювали знання, – жартує. – Та журналістика – надто спокуслива й приваблива «жінка».
На межі «Мадам Боварі»
– Видавати «мертві» книжки – річ марудна, марнославна і нікчемна, навіть коли руки самі тягнуться до пера. Писати треба або «Мадам Боварі», або не мучити себе й читача примітивами та залишатися із власними дорожніми нотатками для популярних і не дуже газет, – принципова позиція Леоніда Ісаченка.
Мої колишні студенти з факультету міжнародної інформації зачитали його «Хуго і Фігу» безповоротно.
Розумію їх, бо то незвичайні новели й коротенькі оповідки, об’єднані інтригуючою назвою. Хоча інтрига проста: чудовий імпортний парфум «Хуго» стає вирішальним фактором для Катерини – героїні новели. Автограф улюбленого футболіста Луїша Фігу для її чоловіка важливіший, аніж почуття й тривоги дружини. І жінка несподівано для себе самої зраджує.
«У кожного своє свято. І тільки від нас залежить, яким воно є – скороминущим чи тим, що завжди залишається з нами» – рядки із згаданої «Хроніки від Макса і Гриціяна».
Леонід Ісаченко щоденно виливає свою душу на газетний папір і не кається у виборі фаху. Винна, мабуть, «Колгоспна правда» (нинішнє «Наше слово»), де скуштував справжнього журналістського хліба.
– Усім зобов’язаний Миколі Северинову, фронтовому льотчику, золотому чоловікові й редактору від Бога, талановитим «колгоспноправдівцям» Миколі Нестеренку, Володимиру Михайленку, Олексію Гриценку, які вчили гартувати характер й огранювати слово. Згадайте їх неодмінно. Хай і люди їх згадають добрим словом, – озвучує щире прохання. – У них вчився писати незвично про буденне, про нібито пересічних героїв.
