2015-07-09--1436431674_1114x672_scrot_500x302Анатолій Корнієнко працює фельдшером у Локнистому уже 10 років. Приїхав сюди за розподілом після Новгород-Сіверського медучилища. Симпатичний, доброї вдачі, непитущий і, що суттєво, – вільний. Розмовляла з ним Марта Зінченко.

– Наречену довго вибирав?
– Чекав, поки підросте, – посміхається.

– Жартуєш?
– Та ні, серйозно. Поліна на 10 років молодша. Весною їй виповниться 19.
Розказує, звернув увагу на Поліну пізніше, коли вона була в класі шостому. Приходила з подружками у ФАП по довідки, щоб «відмазатись» від фізкультури. Інші хизуються, заграють, регочуть, а вона скромно стоїть осторонь – соромиться. Гарненька така – з довгою косою. Ще тоді подумав: підросте – першою в селі дівчиною буде. Але й уявити не міг, що його.
Хоча, не приховує, постійно шукав поглядом свою симпатію серед школярок. Був радий, коли зустрічав її на вулиці. Ловив себе на тому, що думає про неї. Нудьгує, якщо давно не бачив. «От тобі й на», – кепкував над собою. Але ця мала ніяк не виходила з голови.

– Скільки так тривало?
– Як мінімум, три роки.

– І весь цей час, кращі роки молодості, ти провів відлюдником?
– Так уже й відлюдником, – сміється. – За цей час я заочно закінчив Ніжинський педуніверситет. Нарибалився досхочу. Я ж вибрав це село, бо тут Десна зовсім поруч. Та й з роботою моєю не занудьгуєш. Обслуговую більше тисячі пацієнтів. Перший раз провів Поліну додому, коли вона закінчила дев’ятий клас і почала ходити на дискотеки. Вона живе далеко, кілометрів зо три від центру. Ми просто йшли і розмовляли про всякі дрібниці. Але це не мало значення. Головне – вона була поруч. Обмінялися номерами мобільних. Дзвонили одне одному.

– Коли ти розкрив їй свою таємницю?
– Може, за десятим разом. Це було моє найкраще літо. Воно пролетіло, як сон. У Поліни почався навчальний рік. Я, як і раніше, хотів бачити її щодня. Але старався не дуже відволікати від уроків. Вона хотіла вчитися далі. Для мене це було важливим.

– Поліна обрала медичний коледж під твоїм впливом?
– Думаю, без цього не обійшлося. Тільки вона захотіла стати акушеркою. Я допомагав їй «підтягнути» біологію. Дуже хотів, щоб вступила. Адже це була її мрія. Разом їздили дізнаватись результати. Я за себе так не радів, коли став студентом, як за неї. Наступного року Поліна закінчить коледж, і ми одружимось.

– Ревнуєш її? Адже в Чернігові стільки інших хлопців…
– Не ревную, – посміхається Анатолій. – Я довіряю Поліні. Вона не така, щоб обдурювати. Хороша, щира. Батьки виховали її скромною, роботящою. Я їм за це дуже вдячний.

Згадує, познайомився з ними через півроку після того, як почали зустрічатися з Поліною. Була вже пізня осінь. Провів дівчину додому. Стояли і розмовляли біля двору. Виходять батьки. Кажуть: не мерзніть, мовляв, йдіть до хати. На те, що зустрічаємось, відреагували нормально: поганої слави про мене не було.
Уже кілька місяців, як Анатолій переселився ще поки не до офіційних тестя та тещі. Каже, добре з ними ладнає. Майбутні свати теж уже познайомились.

Коментарі закриті.