Він доживає свого віку так, як і жив – тихо, чесно, з букетом хвороб, про які знає тільки його дружина Ганна Андріянівна.

У парі їм живеться легше, бо одне одного поважають і підтримують.

Хліб з полиновим присмаком

Народився Олександр у далекому 1930-му. Хлопець не міг бігати з однолітками вулицями рідної Данилівки, стрибати з берега у холодну водойму чи здиратися високо на дерево. Ті всі хлопчачі вибрики були не для нього. Його кволі ніжки ледь ходили по хаті, по двору.

– Пам’ятаю, як мати плакала часто, дивлячись на мене, – пригадує Олександр Іванович, – ото витирає рясні сльози і просить Бога зглянутися. Мовляв, вона ж нічим не завинила, аби терпіти таку кару – мати дитину-інваліда.

Хлопець ріс, звикав до такого існування. Однак усе ж прагнув жити по-справжньому, а не існувати на цім світі. В армію, звісна річ, його не взяли.

– Видали мені «білого білета» та й усе на тому, – каже дідусь. – І на війні такі як я не треба були. Виходить, що я з пелюшок відвоювався.

Як же йому хотілося не сидіти на батькових харчах, а їсти свій, хай хоч і гіркий, але власний хліб!
Взяли хлопця причепщиком у колгосп. Радів так, що й не передати. Дарма, що робота не круглий рік, а сезонна. Але ж він працює, як і всі!

І дівчина йому приглянулася. Роботяща і вродлива. Коли запропонував одружитися – не відмовила. І стала Галя йому опорою, надією, радістю, порадницею. Донечка Любонька у них народилася. Сім’я! Олександр так радів, що у нього усе, як у добрих людей, що аж став боятися, аби його щастя нікуди не зникло.

Жили молоді у хаті батьків Олександра.

– Це ще до війни вони зруб купили з товстенної осики, – розповідає дідусь, – дах самі звели, соломою накрили. І тепер ми в ній живемо з Галею. Коли донька підросла, ми захотіли було відокремитись, щоб самим жити. Купили стареньку хату. А тоді сільська влада вирішила центр села упорядкувати – магазин побудувати, автобусну зупинку, приміщення сільської ради, пам’ятник полеглим у війні поставити… Знесли старі, як наша, хати. Ми на дрова свою забрали і повернулися жити у батьківську оселю. На той час і батько, і мати уже відійшли у Вічність. Ми продали корову, свиню та й поміняли дах у хаті. Оце і досі живемо, хата міцна, ще й правнукам нашим її вистачить.

І день, і ніч – при ділі

Обоє Корнієвські працювали в колгоспі. Ганна Андріянівна – у рільничій бригаді, а Олександр Іванович охороняв ферму, тракторний парк.

– Ночами я був при ділі – стеріг від чужих рук колгоспне добро, а вдень був вільний, – розповідає Олександр Іванович, – от і надумав я ділом ще одним зайнятися, аби і підробіток мати, і не нудьгувати та на свої болячки менше уваги звертати.

Самотужки навчився ремонтувати чоботи, колоші. Спочатку собі, а тоді й людям. Згодом почав і нове взуття виготовляти. Шив та й шив людям на користь і собі на втіху.

– Уже не займаюся цією справою, – зітхає дідусь, – якось упав з ліжка, то пальці рук відтоді стали дуже боліти, ледь ложку до рота підношу. Яке вже там шиття!

До пенсії Олександр Іванович допрацював на сторожуванні.

– Ще як молодший був, наче і нічого, а як доробляв до своїх 60-ти, то на роботу ходив з двома ціпками: один – в ліву руку, інший – в праву. Але доробив, пенсію чесно заробив. І велику – аж 800 гривень! Ще 40 гривень мені якусь добавку платять. І у баби моєї пенсія є. Можна жити. Дочка нам дім у порядку тримати допомагає. Вона майстром на будівництві у Щорсі весь час працювала, за фахом – муляр-штукатур, технікум у Конотопі закінчила після Щорського профтехучилища. Уже і вона на пенсії. Провідує часто, як приїде, то все побілить, підфарбує. Молодець вона у нас.

Олександр Іванович, окрім взуття, ще й хомути для коней виготовляв і ремонтував. Добрим словом згадують його односельці, а особливо вірний друг і товариш Олексій Олійник.

– Ото він мені не раз казав, щоб я добився групи інвалідності, – каже Олександр Корнієнко. – І пільги, каже, якісь би були, і пенсія добавилась. Хоча вона мене і так влаштовує. Ну зібрався я, поїхав у Мену групу ту вибивати. Як походив день по кабінетах за довідками різними та по поверхах тих зі своїми двома ціпками, то цілий тиждень лежав і відпочивав. І сказав собі, що більше нікуди не поїду, нехай буде так, як є.

– Може візок інвалідний полегшив би Ваше життя? – кажу.

– Так хто мені його дасть безкоштовно? У мене ж нема посвідчення інваліда дитинства і не буде вже, мабуть. Сиджу, лежу – оце моє і все. Візок, звичайно, хай би був, але ж купити я не зможу, а просто так мені ніхто не дасть. Таких немічних багато, не один я. Де тих візків на всіх набратися?

Помітила на стіні балалайку.

– О, то я у молодості грав на ній. А ще на мандоліні, – весело озвався дідусь. – Як парубкував, то всі дівчата були мої, тоді музики різні у моді були.

У хаті Корнієнків тепло і чисто. Дрова купують.

– Газ побоялися проводити, різні нещастя через нього трапляються, – каже Ганна Андріянівна, – а тепер шкодуємо, що свого часу сумнівалися. Зараз же нам його уже не побачити – дорого. Та й скільки нам уже тут жити зосталося? Якось будемо.

Мітки: ,

Коментарі закриті.