DSC02160

Із чоловіком Миколою Марія Мірошниченко прожила лише три роки. У далекому 51-му їх розлучила смерть. Фото автора

На життєвому шляху Марії Мірошниченко довелося пройти через багато випробувань. Жінка пережила голод, війну, ще молодою залишилася вдовою з трьома дітьми на руках. Та попри все пережите лихо, Марія Іванівна зберегла у серці любов до життя і до людей. Спілкуватися з нею – саме задоволення. Здається, що її лагідний погляд проникає в душу. І гріє.

Від голоду рятували… вовки

Народилася Марія 1926 року в селі Вільшаному, що у Сосницькому районі. Батьки були колгоспниками, жили скромно, проте й не бідували. Аж поки не прийшов голод.

– Якби не корова, не знаю, як би вижили, – розповідає Марія Іванівна. – Ніколи не забуду смак маминих коржиків із сухих квітів, кінського щавлю, липового листя та полови. Ми з братом Мишком не могли тими коржиками наїстися.

На колгоспних коней, що паслися неподалік села, часто нападали вовки. Як тільки люди чули, що коні іржуть, одразу бігли до них. Сіроманці задирали лоша, а голодні селяни похапцем несли додому хто який шмат м’яса вхопить. Так і виживали.

– Мені тоді здавалося, що хижаки спеціально людям допомагали, – зізнається Марія Іванівна.

Сповістило саморобне радіо

Про те, що почалася війна, у Вільшаному довідалися із запізненням. У сліпого односельця Івана Пархоменка вдома було саморобне радіо, по ньому і почули страшну звістку. Як тільки новина рознеслася по селу, радіо одразу конфіскували і забрали до сільради. Про війну патякати всім заборонили.

Мати переживала, чи отримає син Михайло, який у той час служив у Житомирі, посилку із такими-сякими харчами. Незабаром від брата Марії прийшов лист, у якому він дякував за посилку. То була остання звістка від Михайла Васильця.

Тітко, здавайтесь!

Восени прийшли німці. Першим окупантів побачив сусідський хлопець. Крикнув до Маріїної матері: «Тітко здавайтесь, німці в селі!» Ще й пояснив, як здаватись треба: слід підняти руки вгору.

– До поліцаїв у Вільшаному пішли в основному всякі безштаньки, – розказує Марія Іванівна. – Раніше ходили у полотняному дранті, а при німцях спокусилися на уніформу та рушниці. І досі постає у пам’яті випадок, коли німці розстріляли дружину партійного односельця. Трійко малих діток, які залишилися сиротами, ховалися у рідної тітки в печі, об жар поприпікали ніжки. Поліцаї їх і там знайшли, усіх трьох позбавили життя.

Німцям – крах!

Під час окупації люди жили у постійному страху. Але нарешті у 43-му погнали визволителі окупантів з нашої землі. Вночі у Вільшаному зупинилися мадяри. Хотіли у Васильців забрати кобилу. Маріїн батько їх умовив не займати тварину. Іван Павлович вивчив німецьку у полоні, куди він потрапив під час першої світової війни.

На ранок селом від радянських військ втікали німці. Були й такі, що у підштаниках бігли, не встигли навіть одягтися на світанку.

– Ну, тепер точно німцям – крах! – сказав тоді батько.

Матір, бабуся, прабабуся

У 1948 році Марія вийшла заміж за колишнього фронтовика Миколу Мірошниченка. Той розповідав, що у війну дійшов до самого Берліна, мав бойові нагороди.

Одна за одною народилися у Мірошниченків доньки Оля та Надя. Коли у 1951-му раптово помер Микола, Марія була вагітна третьою дитиною. Як народилася Наташа, молодій удові стало зовсім важко. Добре, що допомагали батьки.

Жінка пішла працювати в колгосп. Невисокій і тендітній Марії доводилося нелегко, але вона трималася заради дітей. У 60-му після перенесеної операції перейшла на «легшу» роботу – техпрацівницею до місцевої школи. Трудилася там 12 років, аж поки старша дочка не забрала до себе у Мену.

Влаштувалася Марія Іванівна прибиральницею до «Міжколгоспбуду». Йшла до праці о п’ятій ранку, щоби вчасно прибрати. Не хотіла заважати людям працювати, прагнула залишитися непоміченою, – всі бачили тільки результати її роботи. Дослужилася до звання ветерана праці.

– Робила, поки було здоров’я, і у магазинах прибирала, – пригадує Марія Іванівна. – Тепер лише ходити важко, а так іще почуваюся нівроку.

Живе Марія Мірошниченко сама. Двічі на тиждень її відвідує соціальний працівник, як каже сама Марія Іванівна – «милосердіє». Пенсіонерка радіє тим візитам. Але найжаданішими гостями у її оселі є її рідні – троє доньок, восьмеро онуків та п’ятеро правнуків.

– Ще б і праправнуків діждати! – надіється Марія Іванівна. Дай Боже!

Коментарі закриті.