Запитання тижня

ЧИМ ВИ ЗДИВУЄТЕ КОХАНУ 8 БЕРЕЗНЯ?

Відповідають:

Юрій Миколайович ДОНЕЦЬ – приватний підприємець, Мена:
– У мене їх аж дві – дружина та донька. І про 8 Березня я ніколи не забуваю, завжди готую своїм дівчатам якісь подарунки, квіти. Особлива проблема – здогадатися, що їм хотілося б отримати у дарунок, тож ламаю голову. І нинішнього року також.
Ігор КУРИЛЕНКО – студент з Мени, 19 років, нині мешкає у Києві:
– Обов’язково подарую їй букетик весняних квітів: пролісків, фіалок (тільки не троянди і не гвоздики!) А ще я придбав квитки у престижний нічний клуб, там і потанцювати класно можна, і розважитися, і пригостити дівчину коктейлем та десертом.
Петро Петрович ХОМРАЧ – головний лікар району:
– Я свою кохану приємно дивую кожного ранку, а не тільки у свята.
Микола Іванович ПОНОМАРЬОВ – сільський голова Жовтневого:
– Квітами. Гарними, свіжими і не такими, які я дарував своїй коханій минулого 8 Березня.
Петро Микитович КОВАЛЬЧУК – житель Мени, тимчасово не працює:
– Нікого мені дивувати ні 8 Березня, ні будь-якого іншого дня. Зі своєю коханою офіційно розлучився, хоча і продовжуємо жити під одним дахом. Іншої шукати не збираюсь – і вік уже не той, щоб за дівчатами бігати, і всі вони одним миром мазані.
Сергій Олександрович РАДЧЕНКО – працівник Киселівської школи:
– Цього дня я своїй Оксанці скажу: «Загадуй, люба, три бажання і я їх для тебе усі виконаю». Я ще не знаю, що вона захоче, однак слова свого дотримаю – виконаю все. А хіба це буде не диво? Я її так люблю, єдину і кохану свою Оксану, з якою мені так добре.
Анатолій Іванович БАЛАБАЙКО – житель Семенівки:
– Дива цього дня ніякого не буде. З’їдуться всі наші діти, привітають з 8 Березня маму, а назавтра мене – з днем народження. Квітів коханій не подарую – у нашому селі їх нема де купити. А якби зумів дістати – ото і було б диво.
Дід Василь – чоловік тієї самої баби Варки, яка любить багато говорити і про все має свою думку:
– Найбільше здивується моя Варка, коли побачить, що замість неї мене у газету поставили. Аякже, на те воно і свято. Хай трохи відпочине моя голубка.





Доля

ТЬОТЯ МАМА

Двічі довелося бути Ніні Ілляшик з Пам’ять Леніна у пологовому відділенні, а діток має четверо. Бо заміж вийшла за парубка, у якого на руках були син і донька. Але не його. А рідного брата, котрий загинув у автомобільній катастрофі. Тоді люди казали Ніні, аби вона відріклась від Миколи Ілляшика, з яким майже рік зустрічалась. Чого йти на чужих дітей, для чого жертвувати своєю молодістю, топити молоді літа у турботах про нерідних дітей, які, можливо, будуть і невдячними? Ніна не людей слухала, а своє серце. І воно її не підвело – уже 30 років з Миколою ділять хліб-сіль.

Без весілля

Трагічна звістка увірвалася у родину Ілляшиків раптово: в автомобільній катастрофі загинуло троє і стільки ж залишилися живими.
Феодосія Семенівна ходила по хаті, заламуючи руки і гірко плачучи, промовляла:
– За що ж доля над тобою так познущалася, синку?
Як згодом вияснилось, їхав її Іван з дружиною, двома дітьми, тещею і племінницею власним автомобілем. Жив він тоді в Омській області – після армії туди завербувався.
Того дня дорога була слизькою і водій зустрічної великогабаритної вантажівки не впорався з управлінням і наїхав на легковика Ілляшиків. Через вибите заднє скло вилетіла з машини племінниця, а 2,5-річний Іванко і шестирічна Таня впали на підлогу із заднього сидіння. Легковик опинився між кабіною і причепом зустрічного авто. Батьки дітей і їх бабуся загинули на місці...
Сталося це у 1972-му році, якраз перед Жовтневими святами. Похорони були там, в Омській області, а туга поселилася надовго і в рідному селі. Дітей Микола Григорович привіз одразу до себе додому, оформив опікунство.
Ніна все те знала і бачила, розділяла біль і смуток разом з коханим. Коли минув рік після похорону, Микола сказав своїй обраниці: «Будь хазяйкою у нашій хаті».
– Весілля у нас не було. У Миколинім домі не співали пісень і гармошка з бубном мовчали. А в хаті, де я зросла, у Куковичах, зібрались на вечерю близькі родичі та мої подружки. Посиділи годину чи дві і пішли ми до Миколиної оселі, – каже Ніна Олексіївна.

З дітьми

Люди різне в селі говорили, коли Ніна одружилася з Миколою. Та вони не зважали.
– Пам’ятаю, вранці, одразу після реєстрації шлюбу, маленький Ваня пильно подивився на мене, тоді побіг до Тані, сестрички своєї, і каже: «А вона така красива, ще й лєнта у косі», – пригадує Ніна Олексіївна. – А тоді знову підбіг до мене, обняв так ручками міцно-міцно. Я ледве стримала себе, аби перед дитиною не розплакатись. Пізніше вже дала волю сльозам і наказала собі ніколи і ні за що не ображати сиріток, захищати їх від злих язиків і життєвих незгод.
Мамою ні Ваня, ні Таня у вічі Ніну Олексіївну не називали. Було у сім’ї таке неписане правило: після загибелі рідної неньки матір’ю називати хрещену.
А Ніну Олексіївну звали тьотею, а як її у хаті чи у дворі не було, то діти питали одне в одного: «А де це наша мама?»
Згодом у Ілляшиків народилися Ліна і Сергійко.
– Але ні я, ні Микола ніколи не ділили ні в думках, ні в житті цих дітей на своїх і не своїх. За всіма чотирма душа боліла, коли хворіли чи щось там у них не виходило у навчанні, – розповідає Ніна Олексіївна. – Усім однаково обнови купували, гостинці. На городі усі разом працювали, а як випадав вільний день – до Десни йшли. І вивчені всі четверо – спеціальності мають, роботу. Уже в усіх є свої сім’ї. Я – щаслива бабуся – маю шестеро онуків. Ліна, рідна дочка, живе навпроти нашої оселі, працює обліковцем у ск «Куковицький». Іван із сім’єю у Мені живе, там же і трудиться – у центрі електрозв’язку №3. Сергій – киянин, а Таня – секретар сільської ради в одному з сіл Прилуччини.
– Як відміряли їй пайку буряків обробити, то ми з Миколою їздили допомагати. І Ліну з собою брали, – далі розказує Ніна Олексіївна. – І змалечку діти між собою у дружбі і злагоді зростали, і зараз такими ж зосталися. Ось одружувався Ваня, останній з дітей, то всі з’їхались, а Таня, приймаючи весільний коровай, мовила: «Щасливі будьте, молодята. А ти, Ваню, не забувай тьотю Ніну і дядю Миколу. Цінуй їхню любов до нас».
***
У листопаді минулого року у Ілляшиків було сімейне свято – тридцятиріччя подружнього життя. Багато за цей час води збігло, чимало добрих справ зроблено. А головне – усіх дітей на ноги поставили.
Ніна Олексіївна і біля колгоспних телят поралась, і обліковцем була. За станом здоров’я перейшла на легшу роботу – прибиральницею у сільському клубі. Чоловік працював увесь час кіномеханіком. Тепер кіно вже «не крутять», то заробляє на хліб і до нього на пилорамі ск «Куковицький».
– Зараз уже можна підводити деякі підсумки свого життя, – каже Ніна Олексіївна. – Я скажу одне: щаслива я зі своїм Миколою. І в радощах, і в горі він завжди поряд зі мною. І як добре, що свого часу я не послухала «доброзичливців» і пов’язала свою долю саме з цією людиною – лагідною і доброю, працьовитою і мудрою. А що жінці ще треба?

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.





Доньки-матері

ПОДАРУНОК МАМІ НА 8 БЕРЕЗНЯ ...І НА УСЕ ЖИТТЯ

Для менянки Галини Вікторівни Коваленко найкращий весняний подарунок – це донечка Світлана, яка народилася акурат у Міжнародний жіночий день, десять років тому. З того часу у родині Коваленків 8 Березня – подвійне свято. Повна квартира гостей, дитячого галасу, квітів та подарунків.

Біля плити... з букетами

– Що й казати, зробила донечка мені подарунок, попросившись на світ саме 8 Березня, – каже Галина Вікторівна. – Але то вже тепер я спокійно про це кажу, коли Світланка підросла і стала мені найкращою помічницею. А у перші роки її життя навіть трохи образливо було: цього дня усі йшли вітати саме доньку, усе крутилося навколо неї, а я, як кожна нормальна мама, день стояла біля плити, аби гідно зустріти гостей і влаштувати Світланці свято. Які там привілеї жіночого дня! Про це я і забула. Щоправда, є у такому збігові і свої «плюси»: у мене на 8 Березня завжди повен дім квітів, адже Світлані гості несуть подарунки, а мені – букети.
До речі, 8 Березня у Коваленків не просто традиційне застілля чи пісні-танці. Мама і тато хоча й мають досить серйозні професії (Галина Вікторівна – провідний спеціаліст відділення виконавчої дирекції фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві, а Олександр Миколайович – директор менського відділення банку «Аваль»), завжди влаштовують для маленьких гостей справжнє свято: з конкурсами, іграми, розгадуванням головоломок. Навіть стінгазету випускають.

Маленька помічниця

Мама і доня у Коваленків – схожі, як дві краплі води. І зовнішністю (обидві чорняві, вродливі), і творчою жилкою (музична школа, танці, вокал – це у них теж спільне), і особливою рисою – відповідальністю. Світлана – лідер у своєму 4 класі, завжди намагається щось цікаве організувати, завжди вболіває за усіх. Вдома – мамина помічниця: готувати допомагає (салати у неї завжди відмінні вдаються), а вже миття посуду та прибирання на кухні – то її безпосередні обов’язки. Наглядає й за меншим братиком Сашею. Як тільки він народився, Світланка у свої два з половиною рочки враз подорослішала. Як вона любить братика!
– Було раз, відпочивали ми на морі, то Світлана навіть усі свої кишенькові гроші на гостинці Саші витрачала, – каже мама. – Що й казати, добра вона у нас, відкрита дівчинка. І завжди любить з мамою перед сном пошушукатися, поділитися секретами.

ІРИНА ПРИМАК.

На знімку: Г.В.КОВАЛЕНКО зі Світланою. Фото Івана ШУЛЬГИ.





Поетичним рядком

НАЙДОРОЖЧЕ

В’ється стежка поміж споришами,
Перехоплює радісно груди.
Я біжу до хатини, до мами,
Що зростила і вивела в люди.
Колисала мене ти з піснями,
Щастя й доля просила у Бога.
А тепер прилітаю до мами
Я на крилах кохання й тривоги.
Я встеляю її долю квітками
І любов’ю безмірною вкрию.
Хай роки не торкаються мами,
Нехай вічно вона молодіє.
Припадаю я ніжно вустами
І цілую від щирого серця
Добрі й лагідні рученьки мами.
Бачу очі – любові озерця.
Не розвіять ніколи вітрами
Ту безмежну любов материнську,
Всепрощаюче серденько мами
Має силу народну, вкраїнську.
Неможливо засипать снігами
Мою вдячність, любов і повагу.
Я люблю і любитиму маму,
І в пустелі втамую їй спрагу.
Пролетіли літа журавлями,
Сивина посріблила їй скроні,
Та крізь роки я лину до мами
І цілую їй ніжно долоні.

ЄВГЕНІЯ РУДЕНКО.