На початку грудня 64-річний Петро Подорван, житель села Гусавка Менського району, підстрелив 37-річну Олесю Молько.

«Я сала не брала»

— Сталося це серед білого дня. Я вийшла у двір сніг чистити. Чоловік був на роботі у Чернігові. Чую, хтось «бух-бух» у хвіртку, — пригадує Олеся. — Питаю: «Хто там?». Чую, щось белькоче з матюками. Підійшла, дивлюся, під парканом конячка запряжена, і Кутузов стоїть (так по-вуличному Подорвана називають. Очі в нього є, а от замість ноги протез. — авт.). Кричить: «Відчиняй, суко. Де мої банки з салом?» «Які банки? Питай у своєї Наташки, куди поділа!» Хвіртки не відчинила. Страшно. Я ж дома сама. Задки-задки, до хати. Бачу, він між парканом рушницю всунув, одностволку. В мене батько мисливець, на зброї я розуміюся. Петро пальнув раз, вдруге. Встигла дійти до вікна хати, як відчула — праву ногу наче обпекло. Заскочила в будинок. З пальця на руці кров іде. Зняла штани. Стегно в крові. Розплакалася.

Чоловіку не дзвонила, бо знаю, який у мене Вовка. Все кине і примчиться. А робота така, що залишити не можна. Він працює водієм на 30-ому маршруті у Чернігові. Подзвонила в міліцію. Там сказали, що наш дільничний у відпустці. Так до мене ніхто і не приїхав. Нога розпухла. Коли чоловік повернувся, показала. Вова як закричить: «Він що, здурів?» Дріб виймати попросили Льоніка Фостія. Він у селі кабанчиків каструє, рука легка. Льоня змазав мені ногу йодом і зеленкою. Скальпелем виймав дробинки. Шість штук дістав (з таким дробом ходять на качку).

Щоб від болю не вирвалася, Володя мене тримав. Одну дробину Фостій так і не став діставати. Сказав: «Там поряд судина». За два дні піднялася температура за 38. Нога почервоніла. Довелося їхати в Мену, в лікарню. Там мені вийняли сьому дробинку.

Дали антибіотики, навиписували ліків десь на тисячу. Звідки в нас такі гроші? Я тепер не працюю, тільки Володя. А з його зарплати треба і бабці, у якої винаймає кімнату, заплатити, і кредит віддати. Влітку взяли у кредит автомобіль «Таврію». І за продукти борги віддати, брали до свят.

Трохи полегшало, я й пішла з лікарні. Думаю, будь що буде. До речі, тільки після того, як я побула у лікарні, приїхала міліція. Було це вже десь через тиждень. Та Вовка мою поранену ногу на мобілку сфотографував. Так що докази є.

— Олесю Вікторівно, що за історія з салом? Чому саме до вас прийшов Подорван? Ви що, місцева злодійка? Чи була судима?

— Була, — зітхає Олеся. — Та це нічого на значить.

— За що? Де сиділи?

— За крадіжку, якої не скоювала. Сиділа у Чернігівській жіночій колонії. Молода була, глупа. Закохалася в непутящого. Мама була проти, та я й слухати не хотіла. Доньку народила. Нині їй вже 19. Вже і внучок Єгорка є. Йому три місяці. Живуть у Криму з моїми батьками.

Коханий вкрав фужерчики, посуд, ще щось. Клявся, що любить мене і більше не буде. Просив сказати, що це не він, а я, бо в нього вже є судимість. Пожаліла. Взяла на себе. Мені дали умовно. Ще це умовно не закінчилося, як він украв знову. Його мати прибігла, плаче, просить. У його вже не одна судимість. Пожалій. В тебе мала дитина, багато не дадуть. І я так подумала. А посадили мене на чотири з половиною роки. Як опинилася в тюрмі, дійшло — мене використали.

Чоловіка теж посадили. Я вирішила: навіщо мені такий. Я ж ще молода, хочу нормального, щоб мене любив. У газету «Ваша судьба» дала оголошення. Так і познайомилася з Володею. Він розлучений. Не злякався, що зечка. Писав листи, приносив передачі. І я закохалася.

Воно ж як буває, іноді жінки, доки сидять, використовують чоловіків. Щоб і посилки, і гроші, і листи. А як тільки звільняються — «давай, до свіданія». У нас все по-чесному. 14 листопада 2003 року ми розписалися в колонії. А16 січня 2005-го я вийшла на волю. Вже сім років живемо. Дітей немає.

Сала у Кутузова я не крала. Дома морозилка свіжиною забита. Юра Полуян торгує м’ясом і салом. Ми в нього беремо іноді в борг. Мій Вовик такий, що завжди віддасть. І в хаті у Кутузова я всього раз чи два була. В нього кінь, так ходила просити, щоб картоплю підгорнув. А ще щоб у Березну, до банкомата, звозив. За все йому платили.
Хай краще за своєю Наташкою дивиться. Куди, кому і що вона носить. Після того, як міліція рушницю у нього забрала, став тихіше води, нижче трави. Сказали, судитимуть. Так його родич приходив. Говорив: «Давай вирішимо все по-тихому». Та я прощати не збираюся. Він же міг мене зрешетити. Кров’ю зійшла б, і кінець.

«Дістала вже Леська»

— Який там кінець, — обурюється Петро Подорван. — Дріб той, як пшоно. Зараз покажу.

Веде у хату до шафи. Поправляючи протез, важко присідає, витягає шухляду, а з неї баночку з-під кави. Сипле в жменю сіренькі дробинки.

— Друзі з Чорнобиля привезли, — хвалиться. — Це так, горобців полякати. Я ж убивати не збирався. Рушницю взяв про всяк випадок. Мені 64 роки. Без ноги. А вони ж молоді. Дістала вже Леська, — показує рукою до горла Петро Миколайович. — Була вона і сама, і з Володею в мене в хаті. Не раз випивали. Якось я так напився, що відключився. На ранок дивлюся, мобілки немає. Сало з холодильника пропало. Немає м’яса. Я ж не дурень, пам’ятаю, хто звечора в мене був. Пішов, вилаяв. Мобілку вернула. Сала і м’яса не знайшов. Хоч і в холодильник до них заглядав.

Якось повіз Наташу у Березну до батьків. Вернувся, а на веранді навісного замка немає. Точно пам’ятаю, що коли від’їздив, залишав. Я ж тоді тверезий був. Я в кишені куртки, яка висить у прихалабку, ключі ховав. Туди, а двох ключів немає. Я в хату. Подивився, наче нічого не пропало. Наступного дня односельці кажуть: «В тебе нічого не пропало? Бачили, Олеська на вашій вулиці сумку величезну ледь тягла, бік вивалила».

У голові майнуло: стій, так ти ж погріб не перевіряв. Погріб у мене в хаті. Я туди, а п’ять банок з салом і м’ясом щезли. Я ж недавно порося зарізав. Отут мене і взяло. На коня, і поїхав, щоб вернули. Вбивати чи стріляти і не збирався. Що я, дурак, в тюрму попасти? Я вже років зо двадцять, як мисливець. У мене он і сейф для зброї є. І тоді 6 не вистрелив. Я прийшов по-хорошому поговорити. А вона мене стусанами з хати вигнала.

* * *

Рушницю міліція вилучила. І відкрила кримінальне провадження за ст. 125 (умисне нанесення легкого тілесного ушкодження).

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч».