Людмила ПРОКОПЕНКО – студентка, м. Мена:

– Одного разу на вулиці в Києві до мене підійшла жінка. Спитала, як пройти до найближчої станції метро. Потім ще дещо сказала. У нас зав’язалася розмова. У результаті, я віддала їй гроші, які в мене були, і пішла своєю дорогою. Трохи пройшовши я оговталася і зрозуміла, що мене одурманили. Але було вже пізно – та жінка зникла.

Роман КОРБАН – тимчасово не працює, м. Мена:

– А ми всі постійно стикаємося. Я почуваюся обдуреним через дії шахраїв із влади. Постійно обіцяють людям краще життя, а все, що ми бачимо, – безлад, безробіття, інфляція. Обіцяти і не дотримуватися слова – хіба не шахрайство? А не можуть керманичі нічого зробити – хай ідуть вулиці підмітати, нема чого бюджетні гроші проїдати.

Тетяна МУСІЄНКО – художній керівник Будинку культури, с. Бірківка:

– Не знаю, шахрайство це чи ні, але доводиться по три години чекати автобуса на зупинці у райцентрі, щоб добратися додому. Рейси скасовують, кажуть, нема пасажирів. Як же нема, коли автобуси майже завжди їдуть повні?

Ганна СЛЬОЗКА – пенсіонерка, с. Бірківка:

– Мені не доводилось, а от мої батьки, нині вже покійні, попалися на шахрайський гачок. За- йшла якось у їхню хату чужа жінка і стала голову морочити – щось запитає, а щось сама розкаже. Старенькі мої слухають, а інша жінка зі скрині, що в сінях стояла, вибрала все, що там було. Коли виявили пропажу, в міліцію звернулися, однак злодійок так і не знайшли.

Баба Варка, яка любить багато говорити і про все має свою думку:

– Та кожен, мабуть, щось таке пережив. Але найгірше, коли шахраями виявляються не випадкові люди, а ті, кому довіряв і кого вважав щирими друзями.