Раїса Ковбаса, вийшовши заміж у Городище, прижилася у селі, хоча свою малу батьківщину – Низківку, що на Щорсівщині, – не забуває.

Вибрала сім’ю

Уже будучи заміжньою, Раїса Михайлівна вступила на історичний факультет Чернігівського педінституту.

– Але вчитися мені не довелося, – каже жінка, – свекруха сказала, що якщо я поїду до вузу, то втрачу чоловіка Сашка. Так переді мною постала дилема: сім’я чи навчання? Я обрала перше.

Народилося у сім’ї двоє дітей, але подружнє життя після дев’яти років шлюбу розпалося.

– Пішла я працювати страховим агентом, аби хоч трохи заробити грошей для родини, – пригадує Раїса Михайлівна. – А вчителькою так мені хотілося стати, що у снах бачила себе у класі, серед діток. Вступила на факультет початкових класів того ж таки Чернігівського педінституту.

Училася заочно. Влаштувалася у школу спочатку піонервожатою, а згодом працювала у групі продовженого дня. Без одного року три десятиліття сіяла розумне, добре і вічне.

– Мені дуже повезло, що робота завжди була в радість, – каже Раїса Ковбаса. – Я йшла до школи, як на свято. Діти на подвір’ї зустрічали, щебетали до мене, обнімали. Час, коли була шкільною мамою, пригадую з вдячністю до колег і любов’ю до учнів.

Виросли і вивчилися діти Раїси Михайлівни. І син, і донька стали

економістами-менеджерами – Ігор у промисловості, а Світлана – у сільському господарстві.

Налагодилося в учительки і особисте життя – вийшла заміж удруге, народила сина Володю, якому уже 14 років.

Учительку не забувають

Вийшовши на пенсію, Раїса Михайлівна тривалий час хворіла від туги за школою і колегами.

– Як іду поблизу школи, сльози навертаються, – зізнається учителька.

Її радо зустрічають у школі і нині. Ось на день народження колектив і директор Будинку культури Олег Левенець привітали її гарними словами, улюбленими піснями і надзвичайної краси трояндами.

– І де купили ті квіти, – дивується Раїса Михайлівна, – вони були ледь не метрової висоти, а пишні які!