Зріс він безбатченком. Шкільна наука давалася важко. Куди краще було ганяти по селу з хлопцями, шукаючи пригод на свою голову. Діставши різки від матері, на деякий час ставав «шовковим» – допомагав їй поратися біля колгоспних корів…

У кіно за… яйце

– Мати днями і ночами на фермі пропадала, була передовою дояркою, могла за ветеринара, як треба було, побути, – згадує Станіслав Антонович. – Дорізати теля чи корову і розібрати туші було для неї звичною справою. Я ж переважно належав сам собі: сьогодні гуляю в одному кутку села, а завтра – в іншому. Знав усі болота і канави у своїй Сахутівці, що в Корюківському районі, рибалив, у лісі гриби збирав…

– У сільському клубі були шахи, якими грали старші хлопці, а такі, як я, збирали недопалки від цигарок і вчилися курити, – розповідає Станіслав Литвиненко. – Коли прибиральниця клубу пішла у відпустку, то під ключ у службову шафу заховала шахи, не  сказавши про те завіду­вачу. А він кілька разів виганяв мене з дитячих кіносеансів, думаючи, що то я шахи вкрав.

Квиток у кіно тоді коштував п’ять копійок. То малий Славко потайки брав з кубла куряче яйце, здавав його у магазин і отримував сім копійок. Як же хотілося фільм подивитися, адже телевізора на той час ні в кого в селі не було.

– А мене виганяли, як шкідливого кота, – пригадує 62-річний дідусь. – Плакав, але так, щоб ніхто не бачив. Коли тех­працівниця повернулася з відпустки і розібралася, що й до чого, відімкнула ті злощасні шахи і віддала завклубом…

У мандри за романтикою

Закінчив Славик Литвиненко восьмирічку та й подався зі своїми однолітками – Володею Сахутою, Дімою Авраменком і Олексієм Пацюком – у Росію, у Саратовську область. Здобули професію тракториста і відпрацьовували належний строк у тамтешньому колгоспі.

– Працював я добре, старався, – пригадує Станіслав Антонович, – у відпустку приїхав до матері, а вона, бідна, б’ється на тій роботі, як риба об лід, і в хаті доброго нічого нема. Вирішив я більше нікуди не їхати, а допомагати їй.

Став на облік до райвійськкомату, звідти у Щорс на водія учитися направили.

Служба в армії була і цікавою, і не простою. На кордоні з Китаєм, Іраном і Афганістаном служив. Був командиром відділення, мав заохочення, подяки.

– Армія добре прочистила мої мізки від необ­думаних і непотрібних вчинків, – каже чоловік. – А ще загартувала фізично, навчила справж­ній чоловічій дружбі.

У Мену за долею

Після служби влаштувався Станіслав Литвиненко у автопідприємство, що в Мені. Спочатку слюсарем, згодом – водієм машини, потім – автобуса.

Долю тут свою зустрів – красиву і роботящу Ніну. Одружилися вони 8 березня 1975-го. На світ з’явилися синок і донька, дім гарний звели.

Господарю сімейства довелося міняти місця роботи. Коли автопарк почав дихати на ладан, працевлаштувався на птахопідприємство. До виходу на пенсію доглядав бичків на племпідприємстві.

Нині Станіслав Антонович разом із дружиною радіють п’ятьом онукам, вирощують городину, кролів, курей. Була й корова, як обом здоровилося.

Станіслав Литвиненко – завзятий грибник і рибалка. А ще він умілий колільник свиней.

– Цього ремесла навчив мене материної сестри чоловік Володимир Кулага, – каже Станіслав Антонович. – Сказав, що в житті це згодиться. До речі, коли дядько зостався вдівцем, ми з Ніною забрали його доживати віку у свою сім’ю. І матір доглянули, вона теж з нами жила. Я горджуся материним родом, бо були у ньому і столяри, і ковалі, і пічники, і швеці.

Мітки: , ,

Коментарі закриті.