На днях поважне зібрання обговорювало долю розібраного храму з Городища, який вже два місяці як перевезено, але досі з різних причин не розпочато встановлення.
День був важкий і для мене, і для всього товариства рятівників Миколаївської церкви із села Городище Менського району Чернігівщини.
Обговорення на теренах нашого Київського скансена у Пирогові було важким і неприємним. На жаль, конструктивної розмови не вийшло, а вийшов справжній балаган і «рада нечестивих» (мовлю не про всіх — чиновники із Мінкульту були цілком доброзичливими і врівноваженими). А цієї ночі мені — як Мєндєлєєву його таблиця — наснилася інша історія-алегорія — вважайте її памфлетом. Тож я встав раненько і записав свій сон. Я ж не тільки священик, а й журналіст. Звісно, до Іонеску мені далеко, та все ж не можу мовчати.

КОНСИЛІУМ

Вони заходили до операційної палати з холодними, незворушними лицями, сповненими власної гідності і значимості. Професор зі скальпелем у руках і маскою на обличчі вже чекав на них, стоячи біля ліжка з пацієнтом.

— Ось такий він у нас, геть розібраний, — чи то пожартував, чи спробував розрядити обстановку один з професорових помічників. Та його репліка не справила на прибульців жодного враження.
— Тож приступимо, панове — різко перейшов до діла нікому не відомий, але дуже поважний чолов`яга в кепці. — Ну кажіть вже, професоре.

— Як ви знаєте, шановні, наш пацієнт — людина знаменита — розпочав професор. — Знаменита і своїми унікальними здібностями, і величезними заслугами перед країною. Без нього не обходиться жоден підручник, жоден довідник! Та, на жаль, відомий він і іншим. Ось вже піввіку бідолашний тяжко нездужає, живучи у віддаленому від цивілізації селі. І, дивним чином, ані місцеві лікарі, ані столичні чиновники не звертали на цей прикрий факт жодної уваги! Тож я на власний страх і ризик час від часу його обстежував, просив кого тільки міг про допомогу, зрештою, волав про це у пресі — та чомусь ніхто так і не зацікавився ось такою парадоксальною ситуацією. Та нещодавно я з болем душевним відчув, що наступної зими наш хворий точно не переживе. От тоді-то, даруйте мені мою зухвалість, — я з вашого усного дозволу та за свій кошт перевіз бідолашного до цієї лікарні і сам, за свій же кошт, вирішив терміново прооперувати. Мені здавалося, що жодних заперечень мої дії викликати не можуть. Та в останню мить мене несподівано спинили…

— І то природньо! — вихопився вперед іще поважніший чолов`яга в окулярах, якого явно роздратувала довга професорова передмова. Прокурора на Вас немає! Але ще буде, зачекайте!
— Тобто, як це, за що? — серед малого професорового гурту зчинилося хвилювання.

І тоді почалося.
Поважні гості раптом втратили повагу і як школярі засипали розгубленого професора ворохом слів.
— А чого це його койка стоїть біля вікна? Це ж бо його хтось із вулиці побачить!
— А зачіска, а борода? Та як Ви смієте оперувати хворого із такою бородою? Зголити негайно — вона ж йому геть не личить!
— А простирадло? Хто так застеляє простирадло???
— Та яке Ви взагалі маєте право його оперувати? Не працює у цій лікарні, а туди ж — у доброчинці пнеться!
— А Ваші помічники? Вони хіба є у нашому медичному реєстрі? Ви що собі дозволяєте??…

Галас тривав довгенько. І якось ніхто з поважного панства не помітив, що професор вже давно вийшов геть і подався додому. Він їхав і сумно-сумно зітхав про себе: «Мабуть, доведеться везти нещасного назад у його рідне село і там, в антисанітарних умовах, таки оперувати. На щастя, цей консиліум туди точно не доїде — як не доїхав у попередні 50 років»…

… Вони виходили з операційної з іще поважнішими лицями, сповненими почуття виконаного обов`язку. Біля хворого лишилися тільки професорові помічники. Запала важка тиша. Аж нарешті один хлопець украй інтелігентного вигляду несміливо запитав у товариша:
— Слухай-но, невже нікому з цих поважних панів не спало на думку хоча б подякувати професорові за його вчинок? Бо навіть якщо відкинути моральні аспекти — він же витратив на перевезення смертельно хворого і підготовку до операції грубі гроші? І взгалі — хто ці пани та пані?

— Перше твоє питання риторичне, а про друге давай спитаємо у місцевої сестрички.
— Агов, шановна, а що це були за люди на консиліумі? Мабуть, з обласної лікарні?
— Та ні, то всі свої, тутешні. Але ж наші лікарі усі розійшлися по операціях і палатах, тож і прислали на консиліум медсестер, вахтерів, прибиральниць, куховарок… А що, ви щось маєте проти?
— Та ні, звісно, ні. А от наш хворий — можливо. Шкода, що сам сказати нічого не може.
До речі — він там іще живий?

Коментарі закриті.