Сім’я Підсадних  не проміняла Феськівку  на столичний комфорт
Лариса Підсадна з донькою та онуком.

Кожна родина – по-своєму індивідуальна та колоритна, у кожної – свій шлях.  І у сім’ї феськівчан, про яких хочемо вам розповісти, – також.

Заробляла на форму

– Дорослою я стала дуже рано, – розповідає Лариса Підсадна. – Жили ми тоді у Миколаєві, а згодом перебралися до Вінницької області. Росла без батька. Мати усе життя пропрацювала дояркою, великих статків не мали. А треба було на ноги чотирьох дітей ставити.

У дитинстві Лариса часто бігала на ферму допомагати матері. А вже у сьомому класі офіційно працювала у колгоспі: доїла корів, мила бідони. Заробляла собі на ранець і форму.

– Про мене навіть у газеті писали, – посміхається жінка. – Мовляв, така маленька, а вже працює.
Заміж Лариса вийшла рано, після восьмого класу. Народила чоловікові двох донечок, вже і третьою дитиною завагітніла, а подружнє життя не склалося.

– Важко було, – згадує жінка. – І навчалася, і працювала, і дітей на ноги ставила. Спасибі, мама помагала. У нас дружна була сім’я, ми завжди один одного виручали. Колишній чоловік третьої своєї дитини не визнав, аліментів не платив – отак і жили.

Згодом жінка познайомилася з Олександром, у шлюбі з яким уже 22 роки. Він прийняв дітей Лариси за своїх, і незабаром у них народилася четверта донечка.

Машину – на хату

Доля закинула Підсадних до Феськівки на Менщину. Подружжя влаштувалося до місцевого колгоспу. Дали родині помешкання у гуртожитку. Колгоспникам обіцяли дім, та марно вони його чекали. Подружжя винаймало житло, рахувало кожну копійку. Працювали обидва: Олександр шоферував, а Лариса торгувала.

– Продавала багато чого, – згадує жінка, – і м’ясо, і сир, і кукурудзу. Тоді дефіцит був, то де тільки я зі своїм крамом не побула. Відвідала Словаччину, Польщу, Литву. А білорусам, пам’ятаю, дуже полюбилося українське сало, тільки його й скуповували.

Доки дружина була у роз’їздах, Олександр вів господарство: і городи порав, і худобу доглядав, і дітей няньчив.

– Дівчатка у нас молодці, – розповідає Лариса Олександрівна. – На дискотеки не бігали. Сиділи удома, вчилися, по господарству допомагали. У нашій сім’ї завжди панували любов та підтримка.

Згодом чоловік якось домовився поміняти старенькі «Жигулі» на будиночок. І Підсадні переїхали у свою хату. Але на ремонт грошей не було. Тож подружжя подалося на заробітки до Москви аж на п’ять років. Доньок і господарство залишили на бабусю. Повернулися – стали налагоджувати побут.

А у 2003-му сталося нещастя. Лариса Олександрівна саме картоплю садити поїхала, дім залишила на донечок. А тут принесли їй страшну звістку: палає  двір.

Сусіди допомогли, чим могли: пожежників викликали, дітей із хати повиносили, худобу порятували… Згоріли у Підсадних і паркан, і сарай. Дякувати Богу, хоч на хату не встигло перекинутися.

Київ не звабив

Пожили Підсадні і в столиці. Вісім років мешкали у Києві: повидавали старших доньок заміж, виховували найменшу – п’яту донечку. Чоловік працював на маршрутному таксі, а Лариса відкрила власну справу – магазинчик солодощів. Думали купити власне житло, та  рідна земля покликала назад.

– Я звикла до села, – ділиться Лариса Олександрівна. – І городина своя, і квіти власноруч вирощені. Та й чоловік любить у землі покопирсатися, дерев насадити. А найменшенька донечка, як приїхали з Києва, стала менше хворіти – на рідній землі навіть повітря лікує.

Не так давно Підсадні зробили ремонт, будують новий сарай, доглядають худобу. А у дворі як причепурено! Куди не глянь – квіти.

На цьогорічному Троїцькому ярмарку Ларисі Олександрівні вручили почесне звання «Мати-героїня». А ще дали пре­мію.

Подружжя має п’ять доньок, трьох онучок, чекає на другого онука і в щасливому шлюбі вже 22 роки. Ну чим не героїчна сім’я?!

Коментарі закриті.