У Киселівці 24 серпня попрощалися з добровольцем Олександром Уткіним. У Мені 28 серпня провели в останню путь танкіста Максима Андрейченка.
Розвідник батальйону «Донбас» Олександр Уткін загинув смертю хоробрих
Олександр народився 1970 року на Прилуччині. Згодом батьки переїхали у Прогрес Менського району, де мама Сашка, Лідія Степанівна, вчителювала у тамтешній школі.
А коли навчальний заклад було закрито, вчительку запросили працювати у Киселівській школі, надали житло. Окрім Сашка, у родині зростала ще й донечка Ірина.
Батько помер рано, два роки тому не стало і мами. Олександр відслужив у армії. Опісля деякий час навіть працював у президентській охороні.
У нього було багато друзів – товаришував не лише з односельчанами, а й з хлопцями із сусідніх сіл.
Останнім часом Олександр Уткін працював на Чорнобильській атомній електростанції вахтовим методом, жив у Славутичі.
На війну попросився сам. Казав усім, що він там має бути обов’язково, бо захищати Батьківщину – свята справа.
У бою 20 серпня поблизу Іловайська на Донеччині Олександр Анатолійович героїчно загинув. Разом з ним полягли смертю хоробрих двоє хлопців з Сумщини.
Прощалися з Героєм сестра Ірина, киселівці, керівники району, військові з батальйону, де він служив, та багато інших.
Душу убієнного у Свято-Миколаївському храмі Киселівки відспівав отець Василь, а на траурному мітингу сільський голова Костянтин Ступак, представники громади добрими словами згадали Олександра.
Плакало небо дощем
До життєвого рубежу в 22 роки Максиму залишалося чекати трохи більше місяця. Війна, але юнак жив надіями, планував майбутнє. Мінометна міна перекреслила все…
Максим Андрейченко народився 30 вересня 1992 року у Мені. Тут зробив перший крок, пізнавав великий і прекрасний світ, закінчив міську школу імені Т.Г. Шевченка.
– Дуже добре пам’ятаю Макса-п’ятикласника, саме тоді я стала його класним керівником, – пригадує вчителька Юлія Щипун. – Руденький хлопчик у ластовинні, аж світиться, і в той же час не за віком розсудливий, мов маленький старичок. І захоплення були такі ж серйозні: любив математику, цікавився електронікою і комп’ютерами, годинами просиджував в інтернеті. Згодом навіть мопед продав, щоб мати кошти на удосконалення комп’ютера. Був безмежно добрим, я не могла навіть подумати, що він стане військовим.
Максим вирішив дитячі захоплення пов’язати із дорослим життям: після закінчення школи вступив до Конотопського політехнічного технікуму, отримав кваліфікацію техніка-конструктора. На жаль, роботи за фахом так і не знайшов.
На шиї батьків, які ростять ще й меншу дочку, сидіти не захотів. І 21 серпня минулого року пішов на контрактну службу до військової частини А-1815. Технік-конструктор став механіком-водієм танка. Рівно рік і один день випало служити…
Увечері 22 серпня під селом Біле Лутугінського району Луганської області їхня частина потрапила під шквальний мінометний обстріл.
Ховали Героя у рідній Мені. Прапори із чорними стрічками і живі квіти. Люди йшли безперервним потоком. Прощальні гіркі слова від командира, сльози близьких, знайомих, просто земляків. Плакало небо дощем, ридала мідь оркестру, гримнув військовий салют.
Мати-земля, яка дарує життя і забирає на вічний спокій своїх дітей, прийняла зранене тіло воїна. Відлетіла солдатську душа, а на небі спалахнула ще одна зірка. І не буде нам прощення ні від Бога, ні від людей, якщо забудемо про те, як вона з’явилася і кого захищав молодий солдат…
