На свої 90 літ Марія Юрець не виглядає: жвава, дотепна, добре чує і бачить. Ще й город обробляє.
У неволі
Народилася Марія у Городищі. Там минуло її дитинство, а золотій порі юності не судилося бути для дівчини.
Ледь їй виповнилося 18, як фашистські посіпаки загнали її на чужину.
– Жили у бараках, на день давали нам 200 грамів хліба і трохи маргарину, ненависну брукву, – згадує Марія Іванівна. – Зі столу щось вкрасти можна було, але ж били за те дуже. На фабриці ми виготовляли прожектори. Підприємство часто бомбили, але мені пощастило уникнути поранення.
Невільників звільнили американці. Безсилі, голодні, однак дуже щасливі колишні бранці йшли додому пішки.
– Залізничні дороги були вщерть розбиті, але до Польщі нас визволителі якось підвезли. А далі самотужки йшли ми до рідних домівок. Київ проходили і плакали: що ж це проклятий німець зробив із нього! Одні руїни…
Дійшовши додому, Марія одразу ж пішла у рільничу бригаду, аби мати свій кусень хліба.
Життя прожити…
Приглянулася дівчина сусіду Івану. Він до війни вважав її малою, особливої уваги не звертав. Та молодість бере своє – після неволі Марія розквітла, мов та ружа, і хлопець у неї закохався до безтями.
– Іван був колгоспним пастухом, – каже Марія Юрець. – Подобався мені, бо роботящим був, добрим. Ми з ним у Синявці дім побудували, жили у злагоді, хоча мій Іван Юхимович полюбляв круте слівце. Казав, що не зі зла це робить, а до сказаного воно ніби печатка. Отакий був, царство йому небесне, уже 25 років як пішов за межу Вічності.
Народила Марія своєму судженому чотирьох синів-соколиків – Василя, Миколу, Валерія і Гришу.
– Гарні у нас діти, – хвалиться Марія Іванівна. – Миколі і Григорію судилося коротке життя. Доживаю віку з Валерієм – він моя надійна опора.
Бабуся не сидить без діла і хвилинки. Впорядковує садовину, дає лад городині.
– З хазяйства тримаю кота і курей, – на більше сили уже не вистачає. Богу дякувати, пенсію справно платять, то є за що купувати і одяг, і продукти.
