Жителька Волосківців Катерина Орішко 7 грудня приймала вітання з поважним ювілеєм – їй виповнилося 100 років.

Босоніж по стерні

Народилася Катерина Іванівна у Волосківцях у 1917 році. І ніколи не бачила свого батька – він загинув у бою з поляками того ж таки 1917-го. У вісім років Катя пішла до початкової школи, а вже в 12 працювала у сімейному одноосібному господарстві.

Жилося важко. Тканин у той час у продажу не було, тож, як і всі селяни, сіяли льон, пряли з нього пряжу й ткали полотно. Кілька модисток у селі шили сорочки, штани, спідниці, сукні й кофточки. А білизну і домашній одяг у Катерининій сім’ї виготовляли самі, добре, що була швейна машинка.

У 14 років дівчина вже працювала в колгоспі. І в глибокій старості пам’ятає, як жала серпом жито. На поле тоді виходили в одній взувачці – солом’яних постолах. А коли постоли зношувалися, доводилося працювати босоніж. Жорстка стерня так сколювала босі ноги, що вони кровоточили.

І на тракторі, і в полі

Удень Катя працювала в полі, а вечорами ще й виконувала обов’язки обліковця трудоднів. У сімнадцятирічному віці сама виробила їх за рік аж 300. Як колгоспного передовика, дівчину направили на шестимісячні курси трактористів у Мену. Поїхала, вчилася старанно. І через півроку мала посвідчення тракториста першої категорії. А ще через місяць її призначили другим трактористом на старенький колісний трактор марки «ХТЗ». Першим трактористом був Архип Орішко.

Старенький трактор заводився важко, особливо для жіночих рук. Пропрацювавши отак рік, Катя вийшла заміж за свого напарника і перейшла працювати в польову бригаду.

До початку війни у подружжя було вже два сини: у 1937-му народився Михайло, а через два роки – Григорій.

Окупацію згадує й досі

Війну Катерина Іванівна пережила у Волосківцях. Розповідає, як перед самим приходом німців колгоспних свиней погнали в глиб тилу. Але випадково одна свиноматка зі своїм виводком втекла. Знайшовши її, Катерина Орішко запропонувала голові колгоспу заколоти тварину й свіжину розділити між колгоспниками. На що той відповів коротко: «Забери собі».

Та коли німці прийшли в село і стали нишпорити у пошуках «шпеку», той же колишній голова привів їх до Катерини. На диво, окупанти відмовилися стріляти у свиню, що годувала своє потомство, а забрали одного з двох головиних кабанів.

Та все одно довго протягти тій худобині не вдалося. Німці пожаліли, а сільський староста наказав заколоти. І за два рази переніс свіжину до себе додому.

Коли окупація закінчилася, того старосту повісили на майдані біля сільради, а його дружину і дітей відправили у заслання, з якого вони не повернулися.

Як на довгій ниві

Багато чого набачилася Катерині Іванівні за своє століття. Народила ще й третього сина – Леонтія. Довелося пережити і смерть своєї кровинки – помер Григорій. А скільки непосильної роботи переробила – і чоловічої, і жіночої!

П’ятнадцять років тому вогонь забрав її хату, яку будували ще з чоловіком. У пожежі згоріли не лише домашні пожитки, а й документи, фотографії, нагороди. Залишилися тільки дві ювілейні медалі.

Відтоді живе вдвох з сином, 75-річним Леонтієм. Він і доглядає матір, бо в Катерини Іванівни вже відмовляють ноги, слабне зір, погіршується слух. А ще ж років два тому вона читала газети і книжки, плела килимки, лущила квасолю.

Катерина Іванівна має сім онуків і вісім правнуків. Усі вони живуть на рідній українській землі, всі – на Чернігівщині. Продовжується рід Орішків.

Від сільської ради й односельців вітали Катерину Іванівну і подарунком, і задушевними піснями учасники сільської художньої самодіяльності Любов Савченко, Тетяна Логвиненко, Ірина Овсієнко та Алла Орішко.

Коментарі закриті.