«Уроки проходять в постійному страху. Штукатурка і дошки, що валяться зі стелі, стали вже нормальним явищем.  Якось під час перерви на одну з парт впала частина балки. Якби хтось сидів там – загинув одразу».

Це реалії однієї зі шкіл у Смідині на Волинщині. Місцевий батьків­ський інтернет-форум переповнений гнівними постами вчителів і мам. Грошей на капремонт вони чекають з середини 90-их.

У проблеми є інше обличчя. В одній столичній школі всім батькам видали вже написані від них самих заяви. Там зазначалося: зобов’язуємося щомісяця здавати до фонду школи 450 гривень. В одному класі зробили інакше – власноруч зібрали 10 000 гривень і відремонтували класне приміщення. Та коли настав новий місяць, директор показав на підписані батьками заяви і зажадав нових 450 гривень.

«Свідомо» спробувало розібратися – як можна зупинити хронічне жебрацтво шкіл, яке час від часу переростає в професійне обирання батьків.

Директорам не залишають іншого виходу

Такий висновок може зробити кожний. Берете місцевий бюджет і дивитеся, скільки грошей в середньому йде на школу.

У Києві ми взяли «негламурний» Деснянський район. Всього на його школи цього року виділено 219 240 000 гривень. З них 121 102 000 гривні піде на зар­плати. Ще 41 918 000 гривень – на комунальні послуги. Залишається 56 220 000 гривень. Шкіл у районі 72, значить, одна школа в середньому отримає 780 833 гривні на рік, 65 000 гри­вень – на місяць. Це й на харчування дітей, яких у школі буває і тисяча, і більше, і на канцтовари, і на фарбу, і на заміну поламаних парт та стільців, на ремонт, і так далі, і тому подібне.

Одна з працівниць нашого бюро, у якої син перейшов до п’ятого класу, щомісяця носить в школу по 700 гривень.

– От тільки розподіл чомусь дуже дивний, – каже мама. – У старших класах справді робляться якісь ремонти і закупки. А от молодшим класам залишається кілька сотень гривень на місяць, за які купити нічого не можна. Куди дівається решта грошей – невідомо.

Директор школи, за словами киянки, ані звітуватися, ані змінювати таку систему не збирається. Зате кожного вересня змінює свою машину.

Повторимося, на слизьку до­ріж­ку директорів шкіл штовхає державна політика. Більшість директорів в труні бачили таку систему і з задоволенням від неї відмовляться.

Директор столичного фінансового ліцею і голова київської асоціації директорів шкіл Юрій Шукевич сам взявся за розробку життя по новому.  Його пропозиція – чітко порахувати, які витрати мають бути у школі, і вивести середню вартість навчання одного учня. Далі держава має проголосити – які витрати вона бере на себе. І оплачувати їх відповідно до кількості учнів. Тоді школи будуть знати, на що в них точно є гроші.

Плюс така схема буде стимулювати школи славитися своїм навчанням. Кожен новий учень, який прийде чи перейде до школи, буде означати нові гроші від держави. Ті ж витрати, які вона не візьме на себе, наприклад, нові меблі, мають так само чітко прописані і прозоро оплачуватися батьками.

Шукевич додає: школи повинні мати свою бухгалтерію, відповідальну за неї людину, котра займатиметься фінансами, і свій рахунок у банку, на який з бюджету і виділяються гроші.

Ані самостійності, ані визначності

У грудні 2009 року уряд видав розпорядження – з 1 січня 2010 року будь-яка школа за бажанням може стати юридичною особою. Тобто, мати бухгалтера,   рахунок і збирати на нього по­жерт­ви.

В обраному нами для аналізу бідності шкіл Деснянському ра­йоні столиці усі школи зараз  юридичні особи. І… скаржаться на ту саму відсутність чіткого розуміння, які витрати чиновники з грошей платників податків фінансують, а які – ні. Більше того, гроші з бюджету йдуть школам не напряму на їхні рахунки, а через управління освіти. Воно, за словами директорів, може затримати, перерозподілити чи недодати грошей.

– Часто розпорядник затримує виплату грошей для школи. Вчителі і я потерпіти можемо. Комунальники – ні. Доводиться щоразу розповідати їм, чому ми затримуємо виплату. Та є ще нюанс. За невчасну сплату комунпослуг нараховують пеню. Кому її гасити? Правильно – шукати самим. На це бюджетні гроші не передбачені… І це тільки один приклад, є ще, – анонімно скаржиться директор школи цього району.

Тобто, у таких шкіл надалі немає ані самостійності, ані ви­значеності – скільки їм дасть бюджет, скільки батьки. Зате над їхніми директорами сокирою нависла відповідальність за нецільове витрачання грошей. Саме зараз контрольно-ревізійне управління готує річний звіт по зловживаннях з бюджетними грошима. У школах за січень – лютий 2011 року нарахували махінацій на сім мільйонів гривень.

Ми вирішили дізнатися, скіль­ки шкіл скористалися пропозицією уряду і завели собі рахунки. У Луцьку – чотири школи з 30, на Донеччині – 120 з 1 129, на Харківщині – 62 з 898, на Волині – 27 з 787, у Києві – 57 з 510.

Що робить нинішнє Міносвіти, щоб вивести школи зі стану професійного жебрацтва? Ми запитали про це МОН. Відповідь була: надіслали до управлінь освіти листа з рекомендаціями, як школам діяти самостійно. При цьому міністерство визнає: «Це додаткові обов’язки з ведення фінансово-господарської діяльності. За них директори не отримають доплати. Відповідно, керівники шкіл не виявляють бажання до переходу школи на фінансову автономію».

Батьки все одно можуть змі­нювати стан справ на краще. У кожній школі можна утворити батьківський комітет і від його імені – благодійний шкільний фонд. Офіційно жертвувати до нього гроші і слідкувати, куди вони витрачаються. Звісно, це вимагає ініціативних та відпо­відальних батьків, але це ж наші діти.

Максим ОПАНАСЕНКО, бюро журналістських розслідувань «Свідомо», для «Нашого слова».

Коментарі закриті.