Єфросинія Свистільник переживає за дітей і внуків
Як не сфотографуватися з улюбленою бабунею, коли є нагода? Єфросинія Петрівна зі своїм старшим онуком, 48-річним Андрієм Свистільником.
На людському віку – як на довгій ниві, засіяній і труднощами, і болями, і радощами. Щасливий той, хто, наближаючись до своєї межі, може сказати: «Я не ображаюся на своє життя».

Сирітське дитинство

Єфросинія Петрівна Свистільник зі Стольного топче ряст вже дев’яносто сьому весну. Але дитинство своє пам’ятає, може, краще, ніж те, що робила вчора.

– Я без матері у два роки зосталася, рано й трудиться почала, – розповідає. – Було мені тринадцять років, пам’ятаю, капусту сапали: як дорослі жінки, так і я – два рядки жену. А от писали їм по повному трудодню, а мені чогось половину. Ой, чого я тільки за все життя не робила: і орала, і волочила, і косила…

У тридцять третьому році, пам’ятаю, їли половники, бо голод був. Ото в полову квіти з конюшини намішають та й печуть коржі, а вони так кришаться, що на роботу візьмеш – одні кришки в торбі. Я в колгоспі робила, а там пайок давали на обід: хліб і суп. То я суп з’їм, а хліб матері (мачусі – авт.) оставлю, бо вже ж тоді в сім’ї менші за мене діти були. Отак жили.

Страхи війни

Фашистську окупацію Єфросинія Петрівна також пам’ятає добре. Була вона тоді вже заміжня, жила із свекрами, бо чоловіка забрали на фронт. Розповідає, як довелося працювати в «общині», яку запровадила окупаційна влада. Досі згадує постійний страх, котрий тоді відчувала вся сім’я.

– У нас німці у хліві спали, де сіно і солома були. Пам’ятаю, як заїхали – зразу картоплі накопали і заставили свекруху ладки з картоплі пекти. А самі по селу, по сусідах сметани, молока назбирали – все собі на вечерю. У людей усе відбирали. Ото повечеряють і кивають свекру, що ви, мовляв, тут у хаті спати лягайте і не виходьте. А я тайком до сусідки проберуся, сидимо удвох і прислухаємось, де що стукне, де що стрельне, і зі страху тремтимо.

Наші в село увійшли якраз на «Чудо». Раділи всі тоді здорово, що од німців визволилися. Чоловік мій на фронті у полон був попав, а вже після війни, як вернувся, довго бригадиром у колгоспі робив.

На долю «не в обиді»

– Я не обижаюсь на свою жизнь. В молодості натерпілась, но усі так тоді жили. А далі – чоловік помер, так сини помагали. Всі діти мені помагали, дочка хату купила, пенсія є, їсти вистачає. Чого ще треба? Я в лікарні ніколи не лежала, тільки з дітьми, як були малими.

От за дітей і за онуків своїх усіх переживаю сильно. Та й здоров’я вже не те, здаю потроху. Ще торік по хазяйству дочці помагала, а це вже не подужаю нічого і бачу хуже.

…Змахує Єфросинія Петрівна непрохану сльозу, і далі пливе її розповідь, як вода у стольненській річці Думниця – неквапливо, але впевнено.

П’ятеро дітей виростила – дочку і чотирьох синів, двох з яких уже поховала. І онука одного також уже пережила – це ніч її душі. Але ж донька ще коло неї (удвох живуть зараз), один син у Києві, другий тут, у селі, – матір не забувають. Дев’ятеро онуків, вісімнадцять правнуків, три праправнуки – є кому радіти, є за кого тривожитись. Усіх вона любить, усіх дні народження пам’ятає, всіх вітає.
Зважує ця майже столітня жінка на терезах життєвої мудрості своє минуле. «Я не обижаюсь на свою жизнь»…

Ну, скажіть, хіба це не щастя?

Коментарі закриті.