ветеранІвану Пилиповичу – уродженцю Максаків, а нині жителю Мени – 87 років. У власному обійсті знаходить своїм невтомним рукам роботу, бо без неї йому, як без повітря…

На війну з батьком і братом

– Громити фашистів мене призвали у 1943-му, мені тільки 18 виповнилося, – пригадує ветеран. – В один день зі мною на фронт пішов батько і брат Микола.

До райвійськкомату, який на той час знаходився у Сосниці, їхали підводами, а звідти до Чернігова – пішки.

– Мені дали військову одіж, а брат і батько воювати пішли у тому, що вдома вдягли. Нас ніхто не готував, не вчив.  Такі як я вперше побачили кулемет, а лейтенант наказав мені його розібрати і зібрати, – розповідає Іван Пилипович. – Нас, молодих і зелених, відразу направили на передову.

Бої за визволення Білорусії були жорстокими. Івана Малого двічі було тяжко поранено.

– Лікувався я у госпіталях у Новозибкові і Калинковичах, – каже ветеран. – І в Ніжині теж загоював рани.

Після одужання не довго довелося служити Івану Малому. Його контузило, втратив мову.

– Так для мене закінчилася війна, а про довгоочікуваний День Перемоги я дізнався уже вдома, – каже Іван Пилипович.

Дорога до батька

Брат відвоював і повернувся до рідної хати, нині він живе на Борзнянщині. А от батько загинув у Калинковичах, там і похований у братський могилі.

– Років з десять тому я з племінниками їздив до останнього батькового прихистку, – змахує непрохану сльозу дідусь. – У тій могилі поховано 500 бійців, а поруч ще одна – теж 500. Розказали мені старожили, що тоді, у війну, розвідка спрацювала неправильно, через що і такі великі втрати понесла наша армія. Плакав я на могилі і за батьком, і за своїми бойовими побратимами. Дивувався, звідки у мене, старого, стільки сліз?

По війні Іван Милий працював у колишньому міжколгоспбуді. Має чуйну і добру дружину, гарних сина і доньку.

– Мало вже залишилося таких як я, – зітхає Іван Пилипович, – спочивають від війни і трудів праведних у святій землі. А мені ще судилося пожити.

Коментарі закриті.