Дем’ян Симоненко був знайомий із першим Президентом УкраїниМенщина – батьківщина багатьох талановитих народних співців, чиї імена увійшли в історію української народнопісенної творчості. Серед них – кобзар Дем’ян Симоненко, людина незвичайної долі.

Народився він у Стольному 1871 року, ще в дитинстві втратив зір. У юнацькі роки трохи навчився грати на кобзі, а вже пізніше опановував вершини майстерності за допомогою відомого кобзаря з Волосківців Терентія Пархоменка. І став не тільки здібним учнем, а й вірним йому побратимом.

Міцна дружба з’єднала на довгі роки Дем’яна Симоненка і з кобзарем Ткаченком, лірником Аврамом Гребенем та іншими відомими і знаними митцями Менщини.

Одержавши добру підготовку, він почав мандрувати селами та містами України: Київ, Харків, Севастополь, Катеринослав (нині Дніпропетровськ). У Катеринославі Симоненко був бажаним гостем професора Дмитра Яворницького.

Дем’ян Симоненко 1908 року брав активну участь в археологічному з’їзді у Чернігові.

Репертуар народного кобзаря був різнобічним. Він виконував багато українських пісень, знав історичні думи – усе це успадкував від свого вчителя Терентія Пархоменка. Значне місце в репертуарі посідали й пісні на вірші Тараса Шевченка.

Довгий час поводирем у Дем’яна Симоненка був Сидір Полатай – хлопець-сирота зі Стольного. Коли він уперше побував із кобзарем у Севастополі, то так полюбив це місто, що пізніше перебрався туди назавжди.

Нині стали доступними раніше засекречені матеріали, архіви та документи. Зокрема, у чернігівському часописі «Сіверянський літопис» опубліковано повідомлення групи науковців про лист Дем’яна Симоненка до майбутнього першого Президента України Михайла Грушевського. Виявляється, наш кобзар був із ним особисто знайомий ще з 1900 року, коли у Києві будувався дім Михайла Сергійовича і на його запрошення стольненський кобзар співав там і грав.

А вже у 1911 році він написав Михайлу Грушевському листа: «Драстуйте, шановний добродію професоре Михайло Грушевський! Я кобзар Дем’ян Симоненко, той самий, що грав і співав Вам у Києві, як строївся Ваш будинок. Я звертаюся до Вас зі щирим проханням: поклопочіть за мою дитину, котру хочу я замєстити в Українську гімназію в Галичині. Туди я послав сьогодні лист з проханням прийняти мою дівчину Ганну. Стольноє, Чернігівська губ., Д. Симоненко, 1911, 22 августа)».

Краєзнавчий пошук у Стольному і Мені, здійснений Дмитром Калібабою, призвів до наступного. Непросто склалися долі нащадків кобзаря – п’ятьох його дітей та поводиря. Старший син Стефан закінчив військову академію у Москві, дослужився до полковника, загинув у перші дні Великої Вітчизняної війни. Іван поліг смертю хоробрих під Кенігсбергом. Микола працював механізатором у колгоспі в рідному Стольному, там і похований. Дочка Марфа виїхала свого часу до Новосибірська, її доля невідома. А дочка Ганна, про яку Дем’ян Симоненко клопотався у листі до Михайла Грушевського, жила у Мені, працювала у колгоспі, померла у 1948 році. Її син, Євген Куценко, працював у райсільгоспуправлінні до пенсії.

Син кобзаревого поводиря Микола Полатай став відомим літератором (перша його збірка віршів вийшла у 1933 році), зазнав репресій.

У збірці новел «Хрустальная вода», котра побачила світ у кримському видавництві «Таврія» у 1976 році, з глибокою повагою згадуючи кобзаря Дем’яна Симоненка, Микола Полатай пише: «Тепер на письмовому столі моєму стоїть фотографія Дем’яна Гавриловича Симоненка поряд з фотографією мого батька. Коли буду на його батьківщині, обов’язково розшукаю могилу славного кобзаря і низько вклонюся».

Книга Миколи Полатая «Хрустальная вода» з дарчим написом автора зберігається у нашому районному історико-краєзнавчому музеї.

Анатолій СОЛОМКО, письменник.

Коментарі закриті.