Вісім років тому на базі Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні було відкрито перший у нашому регіоні хоспіс. Тобто відділення для безнадійних і невиліковно хворих людей, яким потрібен цілодобовий контроль медиків.
Про напрями діяльності та основні завдання цієї особливої служби діалог із головним лікарем закладу Володимиром Ященком, ініціатором її створення, пише Хвиля Десни.
— Володимире Івановичу, хоспіс — спеціалізований структурно-функціональний підрозділ психоневрологічної лікарні. Які основні його функції?
— Завдання відділення (такий нинішній його статус) — надання стаціонарної психіатричної допомоги та симптоматичного (паліативного) лікування тяжкохворих, підбір необхідної знеболюючої терапії, догляд, психосоціальна реабілітація, психологічна підтримка родичів на період хвороби та втрати близької їм людини.
За період його існування проліковано 1050 пацієнтів. Спершу відділення було розраховане на 12 ліжок, згодом збільшено до 50.
— Очевидно, певну роль зіграла й демографічна криза?
— Сучасний стан громадського здоров’я в нашій державі характеризується як кризовий. Ця медико-демографічна криза визначається постійним (протягом десятиліття) зменшенням чисельності населення, постарінням популяції та безпрецедентно високим рівнем смертності (передусім, від таких хронічних недуг, як патологія серцево — та церебросудинної системи, злоякісних пухлин, цукрового діабету, туберкульозу), зростанням кількості осіб, що страждають від нейродегенеративних захворювань головного мозку.
Демографічна криза не обминула й Придесення: третина населення нашого краю — пенсіонери та люди похилого віку. Рівень смертності значно перевищує рівень народжуваності. Старість не приходить із добром, а — з недугами, деменціями, психозами.
— Скажіть, з якого ж віку починається старість?
— За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, класифікація вікових груп така: молоді люди — до 44 років; люди середнього віку — до 59; старіючі громадяни — до 74; «молоді» довгожителі — до 89; «старі» довгожителі — понад 90 років. Старіння населення України має дещо деформований характер, пов’язаний зі спадом народжуваності. Українці живуть менше, аніж громадяни більшості африканських країн. Кожен п’ятий перейшов 60-літній поріг і самотній. Така ж кількість потребує сторонньої медичної та соціально-побутової допомоги. Так званий український феномен трьох п’ятірок.
— Від лікаря відділення Катерини Ященко, котра опікується цією категорією хворих, почула дуже влучний філософський вислів про те, що неможна додати років до життя, але можна додати життя в ці роки. В останні роки земного життя.
— Згідно з рекомендаціями ВООЗ, завданнями паліативної допомоги є полегшення страждань, зокрема послаблення болю, збереження людської гідності хворого, виявлення його потреб та підтримка якості життя у фінальному його періоді, включаючи медичну допомогу, соціальне, психологічне та духовне опікування не тільки самого пацієнта, а і його близьких та рідні. Інакше кажучи, паліативна допомога — це підтримувальна опіка, спрямована на забезпечення достойної якості життя для хворих, яких спіткала біда — важке невиліковне захворювання чи немічність після перенесених недуг. Це сучасний гуманістичний підхід до розв’язання медико-соціальних проблем, що сприяє становленню гармонійного суспільства, де поважають кожну Людину з її проблемами, бідами та індивідуальними особливостями. Висококваліфікована допомога, увага, турбота, опіка полегшують буття пацієнтів, зцілюють їх душі, а подекуди й тіло.
— Володимире Івановичу, непоодинокі випадки, коли рідня привозить хворого в хоспіс помирати, а людина оживає і з часом іде додому власними ногами. Персонал відділення знає якісь секрети зцілення тяжкохворих?
— Секретів немає. Тут працюють і лікар, і медсестри, і молодші медичні сестри з особливими душевними рисами. Самовіддані, надзвичайно терплячі, чуйні, сердечні. Байдужі до чужого горя працівники в хоспісі не затримуються. Більшість персоналу — молодь, котра вміє шанувати чужу старість.
— Всесвітній день паліативної та хоспісної допомоги відзначається цьогоріч у 70 країнах світу. Чи допомагає дата привертати увагу до проблем такої непростої служби?
— Передусім наведу сумні статистичні дані: протягом останніх 5-10 років щорічно в Україні помирає близько 900 тисяч людей. Із них майже 90 тисяч — від раку та інших злоякісних пухлин. Значна частина хворих вмирає в муках і стражданнях від важкого больового синдрому та інших порушень діяльності організму. Все актуальнішим стає питання надання паліативної та хоспісної допомоги особам похилого та старечого віку, чисельність яких дедалі зростає (сьогодні в нашій країні проживає десь 3 мільйони громадян віком 75 років і старших, ще 10 мільйонів громадян — від 60 років (5% шістдесятилітніх потребує паліативної допомоги).
Виник особливий, не передбачений раніше соціально-медичний парадокс: «додаткові роки життя», якими людство зобов’язане успіхам наукової медицини та вдосконаленню системи охорони здоров’я у розвинених країнах, відзначаються складною інвалідністю пацієнтів похилого віку. Вони потребують спеціального медико-соціального догляду, здійснити який удома неможливо. Десь 60% старим і немічним особам, за оцінками ВООЗ, необхідна професійна паліативна допомога у спеціалізованих відділеннях. В Україні це близько 450 тисяч людей, хворих у термінальних стадіях. Тому ця сфера охорони здоров’я потребує інноваційних підходів для задоволення соціальних потреб невиліковно хворих громадян, серйозної уваги на загальнодержавному рівні.
Законодавчою базою для розвитку ПХД, створення мережі хоспісів, інших спеціалізованих медико-соціальних установ є і відповідні статті Конституції, і Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», низка нормативних актів. Закони є, достатньої кількості закладів немає.
— Служби паліативно-хоспісної допомоги — інтегральна складова вітчизняної системи охорони здоров’я, за діяльністю якої світ оцінює цивілізованість будь-якої держави та гуманність суспільства загалом.
— Саме так. Україні похвалитися поки що нічим. Функціонує лише 20 спеціалізованих закладів, в яких розгорнуто майже 850 ліжок за мінімальної потреби 4,5 тисячі. Всеукраїнська громадська організація «Українська ліга сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги», до складу якої входжу і я, постійно привертає увагу влади й МОЗУ до розв’язання цієї соціально значимої й актуальної проблеми.
Підкреслю ще раз: хоспіс — не інтернат чи соціальний територіальний центр, а одна з форм паліативної допомоги, спеціальна медична установа з доглядом за невиліковними хворими людьми наприкінці життя. Філософія хоспісу стверджує, що цей спеціалізований заклад — «будинок життя», а не «будинок смерті». Медичний персонал нашого відділення робить усе можливе й неможливе, аби зцілити пацієнта. Благодійники, спонсори, волонтери можуть приєднатися до благородної справи.
