З нагоди

СВЯТО ВІДЗНАЧАТИМЕМО З ГАРНИМ НАСТРОЄМ

На думку керівництва району, успіхи в багатьох сферах життєдіяльності Менщини створили для цього необхідні передумови. Напередодні головного державного свята „Наше слово” звернулося до голови райдержадміністрації П.Ф.Киценка та голови районної ради М.П.Кота з проханням поділитися своїми думками з нагоди Дня незалежності України. Тож, тринадцяту річницю незалежності нашої держави Менщина зустрічає...

П.Ф.Киценко:

– ... позитивними зрушеннями в економці. У порівнянні з відповідним періодом минулого року обсяги промислового виробництва зросли на 47,5%. Стабільно працюють ТОВ „Менський сир” (керівник О.Л.Лазірко), ВАТ „Нямуно банга – Мена” (Г.В.Ларіонов), ТОВ „Нептун” (В.В.Лось).
У сільському господарстві сьогодні найголовніше завдання – зібрати вирощений урожай. А хліб у нинішньому році виростили гарний. Господарства району вже намолотили 41 тисячу тонн зерна при середній урожайності 27,5 центнера з гектара. Озиму пшеницю повністю зібрано, намолочено більше 17 тисяч тонн, а урожайність склала 29,6 центнера з гектара.
Кращі результати мають СТОВ „Праця” (керівник В.М.Киценко), ск „Авангард” (В.Ф.Прищепа), ск „Куковицький” (М.О.Нужняк), ск „Бірківський” (А.М.Василенко), ТОВ „Агрофірма „НІКА” (В.В. Яшан), ВАТ „Племпідприємство” (М.І.Костенко), ск „Феськівський” (Ю.І.Кот).
Обсяги будівельних робіт у порівнянні з минулим роком зросли у 2,3 раза. Уже зараз виконання річної програми становить більше 90%. Найкращі будівельні підприємства – кп „Агробуд” (керівник М.О.Любенко), ЗАТ „Менське ШБУ-82” (О.М.Тишина).
За рахунок коштів субвенції з державного бюджету в районі ведуться роботи з реконструкції очисних споруд у Макошине, капітальний ремонт водонапірної башти у Мені, розпочато будівництво газових мереж до сіл Дмитрівка, Ліски, Семенівка. Здійснюється газифікація дитсадків у Мені (ім. Гагаріна) і Березні, реконструюється спортзал у Миколаївській школі.
За кошти державного та місцевого бюджетів проведено чималий обсяг поточних та капітальних ремонтних робіт на автошляхах району.
За останній рік жителі Менщини стали замож-нішими: зафіксовано зростання заробітної плати майже на 30%. Середньомісячна зарплата одного штатного працівника зросла з 220 до 286 гривень.

М.П.Кот:

– У людей старшого покоління, людей пенсійного віку, котрі все своє життя прожили за радянських часів, зрозуміло, є ностальгія за минулим. І їх можна зрозуміти, адже, відпрацювавши життя, вони мали надію на захищену старість, розраховуючи на певні власні заощадження, на пристойну пенсію, на допомогу своїх дітей.
Люди ж мого покоління, мабуть, зрозуміли, що надіятись потрібно в першу чергу на самого себе, а вже потім на державу, і кожен докладає зусиль, аби знайти своє місце в сьогоднішньому житті. Хоча зробити це не завжди легко і не так просто.
Лише через тринадцять років ми починаємо розуміти, що за такий короткий термін збудувати незалежну країну із заможним життям дуже важко. Зрозуміло, що були і помилки на цьому шляху, і, як на мене, одна з головних полягає у тому, що ми не зуміли розумно розпорядитися добром, яке творили покоління до нас. Як результат – розшарування суспільства на багатих і бідних. Потужного ж середнього класу, який у всьому світі годує себе й інших, ми поки що не маємо.
А головне – це наші діти, адже саме вони є сенсом життя своїх батьків. І діти сьогодні отримують знання в школах незалежної України, здобувають освіту в навчальних закладах держави нового типу, історія якої розпочалася тринадцять років тому. Молодь активно починає займати своє місце в су-спільно-політичному житті країни. Тому і надія наша – на молодь, на її розум і завзяття, навіть і на те, що вона не припуститься помилок своїх батьків.
Якби сьогодні в країні провели референдум з єдиним питанням: „Чи хотіли б ви повернутися в життя тринадцятирічної давнини?”, думаю, в переважній більшості люди відповіли б „ні”. Точно знаю, я б не хотів.
Не буду вдаватися в конкретні цифри і здобутки, з якими наш район зустрічає чергову річницю незалежності України. До доброго людина звикає швидше, ніж до поганого, і добре не завжди впадає в очі. Скажу одне: нам ще треба зробити набагато більше, ніж ми зробили за тринадцять років, щоб наше життя стало таким, про яке ми мріяли, здобуваючи незалежність.





Гаряча пора

У СТОВ «ПРАЦЯ» І ЖНИВУЮТЬ, І ОРЮТЬ

Стольненське господарство нині збирає зернові, заготовляє корми худобі, консервує вирощені овочі та фрукти. І вже готується до врожаю наступного року: під озимі культури тут виорали близько двохсот гектарів.

Є де розвернутися

- Озимими культурами восени минулого року ми засіяли загалом 650 гектарів, - розповідає керівник СТОВ "Праця" Валентина Миколаївна Киценко. На окремому полі (площею 200 гектарів) маємо врожайність до 48 центнерів з гектара. Адже ретельно готували площі, вчасно посіяли, внесли необхідні добрива. Окрім того, навесні посіяли 54 гектари ярої пшениці, 210 гектарів ячменю, 320 - вівса, 90 - гречки, 80 - третікале, 33 - проса, 20 - червоної конюшини на насіння та ін. Маємо непоганий врожай кукурудзи, засіяли цією культурою на зерно 190 гектарів. До речі, використали ранні вітчизняні сорти, привезені з агрофірми "Зоря", що у Рівненській області, і не прогадали.

До комори

Уже у вівторок, коли ми завітали до стольненського господарства, тут намолотили загалом більше двох тисяч тонн зерна. Озиму пшеницю зібрали повністю і намолотили 410 тонн, а з 340 гектарів, засіяних озимим житом, отримали 1325 тонн збіжжя. 650 тонн завезли на зберігання до Менського хлібоприймального підприємства. Механізатори у полі зранку до ночі: гаряча пора. Збирають ячмінь (зі 115 гектарів намолотили до вівторка 220 тонн), горох (відповідно 15 гектарів - 40 тонн), яру пшеницю (27 гектарів - 53 тонни), вику (12 гектарів - 35 тонн). Дозбирують овес.
До державного резерву СТОВ "Праця" вже поставило 190 тонн жита.

Худоба не голодуватиме

Запаслися тут і кормами худобі. Сіна накосили 600 тонн, силосу заготовили 1800 тонн. Засилосували перший укіс конюшини, а другий залишили на насіння. Люцерни ж тут виросло на 3 - 4 укоси.
- Сіно пакуємо у рулони та тюки, - ділиться керівник господарства, - так набагато зручніше та вигідніше його зберігати. Так само і з соломою, готові рулони складаємо під навіси на фермі. І території швидко звільняються для оранки під озимі. До речі, нинішнього року придбали ще один новий рулонний прес - через лізингову компанію. Коштує 44 тисячі гривень, кредит розрахований на п'ять років, а одразу господарство внесло 10 тисяч.
Мають стольненці види на непоганий урожай кормових буряків, посіяли їх на 18 гектарах.

Консервують

Нинішнього року у СТОВ "Праця" виростили огірки, кабачки, капусту, моркву, буряки, щавель, петрушку. У консервному цеху господарства закрили сім тисяч банок овочевих заготовок (огірків, кабачків).
З яблук тут виготовляють сік. Білий налив, путивка, антонівка - яблук у саду господарства чимало.
***
- Урожай ще не весь позвозили до комори, а вже думки про наступний, - зауважує наостанок Валентина Миколаївна. - Нині виорали під озимі культури майже 200 гектарів, готуємо площі під сівбу. Адже за якісь днів десять уже й зерно до ріллі пора починати кидати. Щоб родилося!
І є впевненість, що у цієї чарівної жінки, яка виконує таку складну і зовсім не жіночу роботу - керує потужним господарством (і успішно керує!) - усе вийде. Бо має міцний колектив однодумців: спеціалістів-агрономів Г.І.Коваленка (головний агроном СТОВа) та М.Ф.Довгаля, завідувача тракторної дільниці В.Б.Констанчука (який вдихає у не нову вже техніку нове життя), невтомних механізаторів - екіпажі братів Анатолія та Івана Ніжинців, а також Віктора Кулича та Володимира Констанчука, які працюють на "Кіровцях". До речі, останній з них - Володимир Констанчук - наймолодший, щойно закінчив середню школу і вступив на навчання, але дуже вправний тракторист: за зміну виорює по 27 гектарів. Завзято працює і екі-паж "Єнісея-1200" - М.І.Кравченко (комбайнер) та І.І.Бурий (помічник).

ІРИНА ПРИМАК.

На знімку: комбайнер «Єнісея-1200» М.І. Кравченко (справа) та головний агроном СТОВ «Праця» Г.І.Коваленко на збиранні вики. Фото автора.





Вибори-2004

У БІЛОРУСІ МАЮТЬ „БАЦЬКА”, А УКРАЇНІ ТРЕБА МАТИ

Свою кандидатуру на роль матері українського народу лідер прогресивних соціалістів Наталія Вітренко запропонувала на центральній площі Мени позаминулої п’ятниці, зазначивши, що у Білорусі реалізована саме її програма економічних перетворень, а тому сусіди живуть краще, ніж ми. Разом зі своїм незмінним соратником Володимиром Марченком Наталія Михайлівна здійснила передвиборчий тур Чернігівщиною, завітавши на годинку і до нашого міста.
У своїй традиційній манері Наталія Вітренко (на знімку – зліва) емоційно розповіла про основні пункти своєї передвиборчої програми. Зокрема, у разі перемоги на виборах, Наталія Михайлівна обіцяє відразу розірвати будь-які стосунки з Міжнародним валютним фондом, створити союз України, Росії і Білорусі, зняти депутатську недоторканість, повернути знецінені заощадження, суттєво підняти зарплати і пенсії та багато іншого.
Єдина жінка-кандидат покритикувала основних своїх суперників – Олександра Мороза, Віктора Ющенка, Віктора Януковича і Петра Симоненка. На завершення Наталія Вітренко відповіла на запитання учасників зустрічі.





Народна дипломатія

НАШІ ДІВЧАТКА ДИВУВАЛИ ФРАНЦУЗІВ ТАЛАНТАМИ І ВМІННЯМ КОРИСТУВАТИСЯ КОМП’ЮТЕРОМ

Троє учасниць циркової студії «Фієста», що діє при районному Центрі дитячої та юнацької творчості, нещодавно повернулися із Франції, де півтора місяця успішно виступали та змістовно і весело відпочивали на запрошення асоціації «Liouba Lorr’ Ukraine».

"Фієста" і "Юність"

Нашу "Фієсту" вже не перший рік знають і люблять не лише менські та чернігівські глядачі, а й жителі Києва. Адже учасники студії неодноразово виступали на столичних сценах. Минулого року "Фієсті" аплодували і жителі ближнього зарубіжжя на "Слов'янському базарі" у Вітебську.
Два роки тому на цей колектив звернув увагу керівник заслуженого хореографічного колективу "Юність" із Києва М.В. Каплун, дав високу оцінку здібностям учасників менської студії і запросив до співпраці. Більшість концертів "Юності" проходять спільно з "Фієстою".
Відтак про наш цирковий колектив дізналися і у Франції. М.В.Каплун надіслав до "Liouba Lorr' Ukraine" інформацію про "Фієсту", фото кожного учасника колективу. Запрошення виступити перед французькою аудиторією не забарилося. За кордон поїхали три учасниці студії (вибір здійснювала приймаюча сторона): 14-річна Марина Богданьок, 15-річна Альона Власенко і найменша з них - 8-річна Марійка Шумська.

Аплодували стоячи

Вісімнадцять днів наші юні артистки прожили у родинах французів у різних містах країни, а решту часу - у Меркурі, місті скрипок. Брали участь у розважальних програмах в концертних залах, центрах культури. З благодійними виступами об'їхали тринадцять міст країни: Стразбург, Тул, Фрез, Саксон-Сіон, Нансі та ін. Французькі газети виходили з фотографіями наших дівчаток на перших сторінках. Їм аплодували стоячи.
Юні менянки багато подорожували. Побували на фермі, де вирощують на продаж делікатесних равликів, і спробували цю екзотичну страву, яку французи дозволяють собі лише на Великдень та на Різдво. Піднімалися високо у гори. Вболівали за команду земляків на грі української та французької олімпійських команд із гандболу (навіть футболки, подаровані французькими спортсменами, додому привезли). Досхочу купалися у басейні та каталися на атракціонах.

У французьких родинах

Майже три тижні наші дівчатка не бачилися у Франції і мусили весь час носити із собою українсько-французький розмовник. Тому що кожна з них цей час прожила у одній з місцевих родин. Дівчатка гуртом твердять, що там їх дуже привітно приймали намагалися якомога більше опікувати і розважати. Маленька Марійка жила в Сілезії, високо у горах у єгерському господарстві. Франсін та Жан Клод - працюючі пенсіонери - возили її на місцеве весілля, водили до ресторану, на каруселі. "А от лазити по драбині та деревах, кататися на велосипеді і купатися в річці чомусь забороняли", - каже дівча. Мабуть, пильнували, аби чого не сталося.
Марина жила у П'єріпоні, в родині 60-річних Жузеп і Жуель. Вони водили її на концерти, у кіно, на день народження до друзів. Сподобалося дівчині місцеве традиційне свято, під час якого жителі переодягалися у відьом, ходили на ходулях і по всіх вулицях розвішували павутиння.
Альонці ж, яка жила у 32-річних Наталі та Джоана у Нансі, запам'ятався похід до зоопарку, екскурсії по місту, розваги у парку Валі-Біштру. Наталі брала юну гостю із собою на заняття з гімнастики, аеробіки, йоги, водила до костьолу, у "Макдональдс", басейн.
***
Дівчаткам дуже сподобалося у Франції. А місцеве населення було вражене майстерністю та вміннями українських артисток.
Одне лише ображало - інколи французи сприймали наших дітей як представників нецивілізованої, затурканої країни. І коли бачили, як наші дівчатка вправно користувалися комп'ютером, від подиву мало не втрачали мову...

ІРИНА ПРИМАК.

Фото Івана ШУЛЬГИ.





Канікули

ХОЧЕТЕ МАТИ РОЗМАЛЬОВАНІ ВОРОТА? НІ? А ДАРЕМНО...

Оля Панченко та Юля Ходченко живуть по вулиці Кабули, що в Мені, майже по-сусідству. Дівчата ці ще школярки: 1 вересня Оля піде до сьомого, а Юля до дев’ятого класу міської школи імені Т.Г.Шевченка.

Обидві гарно вчаться, мають свої захоплення. Юля, приміром, гарно малює і з креслення в школі має одинадцять балів. Любить таке ж заняття і Оля, а ще вона – спортсменка, серйозно і наполегливо займається легкою атлетикою.
Нинішнього літа подружки нічого такого собі не планували. Відпочивали як могли після екзаменів, вистачає роботи на городі, прибирання в домівках.
Та якось сестричка Юлі Аліна взяла яскраві фарби і розмалювала ними ганок хати. До членів сім’ї Ходченків та всіх, хто заходить у їхній двір, весело посміхаються Ведмедик і Чебурашка, Вінні-Пух і Зайчик. І Оля бачила все те, сподобалось їй дуже – подвір’я ніби повеселішало.
Дівчина вирішила розмалювати і свої ворота й хвірточку, аби усім перехожим побачене таке диво додавало хорошого настрою. Запросила на поміч Юлю, і робота закипіла.
Фарби вишукували вдома, сусіди приносили, яка в кого лишилася після літнього ремонту. На всю величину воріт і хвірточки подруги намалювали Вінні-Пуха з його друзями. І повірте, швидко пройти мимо двору Панченків ніяк не можна – справді тут є на що подивитися. Тоді дівчата взялися за хвірточку і ворота Юлі. Навели контури великого зайця, казкових квітів... Де брали зразки? З дитячих книжечок і ще додавали власну фантазію.
Та не встигли Юля з Олею завершити свою роботу. Сусідка Лідія Денисівна Нерет попросила дівчат розмалювати і її ворота. Вони погодилися з радістю. Значить, добре у них виходить, якщо люди просять. І закипіла робота! Черепаха, що так чарівно посміхається, густий зелений ліс, яскраве сонечко – справжня картина з’явилася на хвірточці і воротах у Неретів. Аж не віриться, що її створили школярки, а не досвідчений художник.
Зараз Юля домальовує свої ворота сама, бо Оля поїхала на спортивні змагання з легкої атлетики. Переживає за подругу, аби та посіла призове місце.

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.

На знімку: Юля Ходченко творить і собі, і людям на радість. Фото автора.





ОЦЕ ЖІНКА!

НАТАЛІЯ ІВАНІВНА ДРУЖИЛА З ЕДІТОЮ П'ЄХОЮ І ЗАЧАРУВАЛА СТАРОГО ПАРУБКА

Н.І.Колесник - жінка неординарна. Таких, на жаль, мало. Співачка, танцюристка, відмінна кухарка і квітникарка. Спробувала свого часу себе у бізнесі - вийшло! На зароблені гроші дім-красень з чоловіком збудували. Та тільки новосілля цій жінці ой як довго довелося чекати!

Дочка війни

- Що я такою вдалася - заслуга моєї бабусі Лідії Андріївни і мами, - каже Наталія Іванівна. - Співали вони так, що сходилося слухати все Макошине.
Хоча і час був такий, що не до веселощів: війна, розруха. Але ці жінки не давали оселитися ні у своїх душах, ні у серцях односельців тузі і горю.
Народилася Наталія 1943 року, якраз на старий Новий рік.
- Пам'ятаю, після війни так важко було. Аби прогодувати сім'ю, бабуся збирала гриби, ягоди, в Десні ловила рибу і несла на своїх плечах усе те добро в Конотоп чи ще кудись і міняла на борошно, крупу, жир, - розповідає Наталія Іванівна. - Як я підросла, то і мене до лісу водила, вчила усьому, що сама вміла і знала: яку квіточку чи травинку в чай, а який корінець від недуги допомагає.
Ото ходить бабуся з онукою чи лісом, чи берегом річки та, окрім оповідок, ще й пісні співає.
- З нею, голубко моя, легше в світі жити. Пісня душу лікує, - любила примовляти старенька.
...Спливли роки, мов за водою. Виросла Наташа, до педінституту вступила. Незчулася, як і закінчила, як свого судженого зустріла.

Не пара

З Анатолієм Чижаківським зійшлася по любові. Син і донечка у них народилися. Ніби і добре усе в молодій сім'ї було, все у них ладилось.
Прийшов Толя якось додому напідпитку. На німий докір Наташі намагався пояснити, що так усе випадково трапилося, чиюсь обнову замочити запросили. А тоді, ніби торба з грушами розв'язалась: то день народження, то хтось у когось народився, то просто посиділи після роботи...
Просила не пити, совістила, що дітей не бачить, не знає, чим вони займаються, як вчаться. Ніби й згоджувався. Тиждень-другий потерпить і знову за чарку.
Терпець Наталі увірвався. Розлучилася. Хоча і були такі "доброзичливці", які прямо у вічі казали:
- Хіба ти мати? При живому батьку дітей посиротила. Такого красеня-чоловіка вигнала! Чи ти ж сама сина і дочку у люди виведеш?
Вивела. Обоє вузи закінчили. Син Аркадій - лікар, на Закарпатті з сім'єю живе. Дочка Оксана в Харківській консерваторії вчилася, зараз і живе у цьому місті зі своєю родиною. Трьох онуків має Наталія Іванівна.
- Не раз приходив до мене Анатолій, падав на коліна, просив йому пробачити і жити разом. Не простила.

Зачарував добротою

Одинадцять років Наталія Іванівна жила сама. Заміж її сватали, однак своє серце не відкрила нікому.
- Я добре розуміла, що маю сама поставити своїх дітей на ноги, бо навіть нехай і золотому, але чужому чоловіку мої діти не потрібні, - каже вона.
Жила на той час вона у будиночку на три сім'ї, неподалік від Десни. І треба ж такому статися, що поселилися в ньому родини, які всі працювали у місцевому Будинку культури. Всі той дім називали "музичною шкатулкою", бо з нього ледь не щодня линули пісні та музика.
Наталія Іванівна, працюючи директором Будинку культури, була постійно серед людей, готувала концерти, виїжджала з ними і в район, і в область. Самота не мала змоги затиснути її у свої лещата.
На той час культосвітній заклад Макошине був підпорядкований ВЦРПС, тобто Всесоюзній профспілці. Часті семінари, конференції, відрядження завершувалися відвідинами концертів "зірок". З Едітою П'єхою Н.Чижаківська познайомилась у Ленінграді на одному з концертів і їхня дружба тривала близько десяти років.
Та стали якось усі помічати: ходить Чижаківська чорна, як ніч. Виявляється, від сина, який служив в Афганістані, вже три місяці нема ніякої звісточки. Скільки сама йому не писала - без відповіді. Поїхала одного дня до райвійськкомату поради питати. А назад її підвіз бензовозом Юра Колесник, її односелець.
По дорозі розговорились, бідою своєю поділилась, та й на тому розійшлися. А назавтра чи післязавтра цей Юра постукав у двері її квартири:
- Слухай, Наталю, може, тобі гроші треба чи ще що, то ти кажи. Може, що з Аркадієм сталося, поїхати куди треба, то ось на, бери гроші. А віддаси, коли будуть.
Не раз і не два Юрій Колесник проявляв турботу і доброту до неї. Та він взагалі таким удався - піклуватися про когось, але не про себе. Через це, мабуть, забув, що треба і про себе подбати, одружитися, наприклад.
І це сталося, коли йому 43 виповнилося, а Наталі - 47.
- Діти мої на той час пішли на свій хліб, і я дозволила собі влаштувати особисте життя, - каже Наталія Іванівна. - З вибором я не помилилась.

І дім, і сад, і квіти

У Юри була своя квартира - таку у народі називають залізнична будка. Жив із старенькою матір'ю поблизу залізничної колії. У Наталі теж не хороми були. Отож вирішили звести свій будинок. За власним проектом.
Юра - на всі руки майстер. І дім власноруч склав. Як чогось не дужав - друзі виручали. А Наталія Іванівна гроші заробляла. Платня у директора Будинку культури звісно яка - за неї хати не зведеш. Подалася у бізнес: картоплю, м'ясо скуповувала і везла туди, де цей харч цінувався. Жодного вихідного не згаяла, жодної відпустки.
А тим часом біля хати, що з кожним роком набувала "зросту", зеленів молоденький садок, Колесниками посаджений. А коли на будівництві житла було забито останнього цвяха - квітник з'явився.
Діти, онуки щоліта гостюють. Юрій Дмитрович радіє їм усім, як рідним.
І Колесники гостюють і на Закарпатті, і в Харкові. Зателефонувала якось онучка:
- Бабусю, а я в театрі буду виступати. Головна роль у мене. Може, приїдеш, подивишся, скажеш, що не так я зробила?
Кинула все і полетіла, мов на крилах, у той Харків. Дебют в онучки вдався. Раділа, що рід їх талановитий не переводиться.
А Наталія Іванівна, як завжди, у творчому пошуку. Щось планує, щось вибиває, аби ввірений їй культосвітній заклад і надалі тримав свою марку - кращого в районі. Щоб і цирковий, і хоровий, і всі інші 18 творчих колективів, які на сьогодні працюють не на папері, а на ділі, радували глядачів.
Цього року в неї був ювілей - відзначила третє 20-річчя. З роси і води Вам, Наталіє Іванівно!

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.





Віч-на-віч з природою

НА МИСЛИВСЬКОМУ СВЯТІ ВАРИЛИ ЮШКУ З ДИЧИНОЮ, МИЛУВАЛИСЯ ЧОРНИМИ ЛЕЛЕКАМИ І ШУКАЛИ ПОРУШНИКІВ ПРАВИЛ ПОЛЮВАННЯ

Майже за 30-річний період роботи в редакції мене вперше (!) запросили на відкриття полювання на пернату дичину. Думала спочатку, розігрують, адже жінка на полюванні треба так само, як і на кораблі. А втім, знаючи порядність Михайла Олексійовича Железняка - голови районної організації Українського товариства мисливців та рибалок, відкинула геть сумніви і почала збиратися, бо попереджена була, що мисливське свято буде тривати два дні...

Заєць нас не злякався

І ось субота, подвійне для мисливців свято - відкриття полювання і Маковея.
- Їсти мед з коржами будемо пізнього вечора, - цілком серйозно сказав М.О.Железняк двом бійцям спецпідрозділу МВС "Беркут", півдесятку своїх помічників-мисливців і мені. - Зараз перевіримо у всіх, хто їде на полювання через єгерський пост, що поблизу Булавчиного хутора (це за кілька кілометрів від Миколаївки - авт.), чи все у них гаразд із документами, зброєю. А тоді побачимо, як вони полюватимуть: з душею чи ні.
Подумала: дивний якийсь цей Михайло Олексійович. Якщо вбив качку дику чи ворону навіть, то про яку душу мова? Застрелив же, не літатиме вже птаха...
І тут він ніби вгадав мої думки:
- Хлопці, рушниці свої подалі від себе тримайте. Стріляти не будемо. Свято ж сьогодні. Помилуємось усім живим, подаруємо життя і качкам, і крижням. Та й льоту не буде - бачите, який вітрюган знявся. Качка не дурна - у плавнях, у затишку сидітиме.
Їдемо лугом. Літні квіти у густій, але вже сухій траві доцвітають. З-під коліс УАЗу випурхують удоди, а трохи далі поважно походжають лелеки. Від літнього табору, де ночують корови, вистрибнув заєць. Спинився, настовбурчив вуха і не без цікавості подивився услід нашому авто: "По чию ви душу, хлопці? Не по мою, виходить, раз не спинились і не пальнули".
Маленькі озерця, водойми, канави, густо порослі очеретом і осокою, були минулої суботи чи не головним об'єктом своїх і заїжджих мисливців. А зібралося їх! І полічити важко. Приїхали мотоциклами, "крутими" авто, велосипедами, підводами, мікроавтобусами. З Києва і Чернігова, Щорса і Стольного, Миколаївки і Гусавки...
Ми їх усіх вітали зі святами, а М.О.Железняк не забував перевіряти документи. Заїжджий киянин "забув" поставити дату полювання у від-стрілочній картці, а велика група чернігівських молодих чоловіків стільки горілки на природі випила, що Михайло Олексійович порадив їм не лізти у воду, а про рушниці забути до ранку.

Букет чортополоху і "холодку"

Луг за Миколаївкою і аж до куликівського умовного кордону рівненький, мов стіл. Густі некошені трави - не на одному десятку гектарів. Є й викошені площі з акуратно складеними стіжками, зеленою молоденькою отавою. Повно чортополоху - колючих блакитних голівок, біленьких ромашок і цілі кущі "холодку", без якого не обходиться чи не кожен букет, що продається у квіткових магазинах та кіосках.
Не втрималась, зірвала і цього зеленого дива, і чортополоху-блакитника.
Михайло Олексійович скептично глянув на мій букет:
- Чортополох зостанеться, а "холодок" до ночі зів'яне. Нащо вам це зілля? Он, бачите, валер'яна росте? А ось, їдемо просто по дивосилу луговому. А чебрецю чому не зірвали? І пижма уже цвіте - теж корисна квітка. А зубрівки не бажаєте? Он її скільки! І навіщо вам той чортополох?
І ще довго розповідав М.О.Железняк (та з яким знанням!) про лугові трави, коріння.

Вечеря за північ

На жаль, темніє швидко, хоча ще й не осінь. Згадали Іллю-пророка, після свята якого погода літня сама на себе не схожа.
- Та що ви про ту погоду заладили? - озвався котрийсь із мисливців. - Гостю он треба дичиною вгостити. Бо і забуде про сьогоднішній день.
Михайло Олексійович мовчки завернув до невеликої водойми, в якій уже купалися перші зорі. Вдягнувши гідрокостюми, група мисливців пішла лякати качку, а решта лишилась на березі.
Плюхала вода під ходою загоничів, шелестіла осока з очеретом. І враз дві качки сполохано піднялися над водою. Я закрила долонями вуха. Але все одно постріли почула і побачила, як птахи впали неподалік берега.
- Ми не тільки полюємо на них, а й допомагаємо розмножуватись, - озвався Михайло Олексійович. - Тільки нинішньої весни зробили понад сотню штучних гнізд для качок. І торік облаштували. А он там, - махнув у ніч рукою, - маємо заборонену зону для риболовлі і полювання. Підгодовуємо качок пшеницею і рибі корм у воду кидаємо. Усі наші мисливці знають про цю зону і ніхто сюди не потикається, окрім заїжджих. Зі Щорса стільки браконьєрів до нас наїжджає! Так вони вже набридли!
Дружини Михайла Олексійовича і дільничного інспектора міліції Петра Васильовича Коржа Надія і Алла зварили таку смачнющу юшку з качок! А М.О.Железняк приготував свою фірмову страву - "єгерські" і "мисливські" ковбаски.
Спати у дачному будиночку Железняків полягали ледь не на світанні.

Дереповчин хутір

У неділю, о шостій ранку, були вже в дорозі. Чулися далеко десь постріли - у мисливців свято продовжувалось.
Зустріли заїжджих мисливців. Знову перевірка документів. Терпляче дістають із кишень, барсеток - показують. Порядок.
Догнали по луговій дорозі групу дядьків. Зі Стольного виявились. Один з них навіть онучка з собою взяв - нехай вчиться пізнавати природу.
Кому полювання, а кому й робота є цього недільного дня: блистівчани підводами перевозили своє сіно з лугу до двору. Вітер доніс у відкрите вікно нашого авто п'янкий аромат: не сіно, а чай.
Під'їхали до Дереповчиного хутора. Нема красивішої місцини в районі, ніж тут. Це маленьке сільце з одного боку обступають білокорі берези - цілий гай. А з іншого - сосновий бір. Ще й луг оцей. Ну де ще є така краса? Тільки жити у Дерепівці ніхто не хоче - старі відходять, а молодь і не потикається сюди, бо ніякої цивілізації, окрім природнього раю.
Подивилась на Михайла Олексійовича: керує автомашиною у глибокій задумі. Спинила погляд на "беркутівцях". Теж щось своє думають:
- Чого ви всі мовчите? - не втримуюсь, питаю.
- Та сум на душу наліг, - це Михайло Олексійович каже. - Колись із хуторів насильно людей виганяли, села укрупнювали. А тепер ось самі тікаємо від спокою, благодаті. Спішимо, летимо кудись, а чого - самі не знаємо. У міста, де газ, телевізори, метро. А тут усе прахом іде. Хіба одна Дерепівка приречена на вимирання?

P.S. Автор вдячна голові районного товариства УТМР і всім, хто упродовж двох днів дарував неповторне і незабутнє спілкування з природою.

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.

Фото автора.