Тиждень

ТОЧНИЙ ПРОГНОЗ

Із 29 липня по 5 серпня, тобто за тиждень, у пологовому будинку райлікарні народилося 8 малюків: чотири хлопчики і чотири дівчинки. А сонце сьогодні справно зійшло о 5-й годині 35 хвилин. Отже, життя триває. Незважаючи ні на повзучі базарні ціни, ні на стрибучі бензинові, ні на що.

На цьому тижні у Києві головному лікарю управління державної медицини в Менському районі березнянцю Михайлу Козянку сам віце-прем’єр з аграрних питань Іван Кириленко вручив Почесну грамоту. Приємно.

Кілька днів тому біля редакції крутився молодий чоловік і чіплявся до перехожих із запитанням, хто за кого голосуватиме. Та й хай собі. Що тут такого, іде звичайна передвиборча агітація. Хоча один великий політик фінал цієї політгонки уже спрогнозував, мовляв, президентом стане той, хто переможе на виборах. Геніально.

Тим часом захід сонця сьогодні заплановано на 20.32.

ВОЛОДИМИР ЧЕПУРНИЙ.

Новації

У ЧАПАЄВЦІ ВИРОСТИЛИ СУПЕРЕЛІТНУ ПШЕНИЦЮ

«Житниця розівська-6» має норму висіву 50 кілограмів на гектар, сорт просто унікальний за схожістю та родючістю. Цією інформацією поділився з «Нашим словом» директор СТОВ «Зміна» Валерій Миколайович КІНДЕР. І продемонстрував перший урожай пшениці у своєму господарстві.

– «Житниця розівська-6» дуже економна при висіві. Якщо пшениці інших сортів при посіві необхідно використати 250, а то й 300 кілограмів на один гектар, то цієї – усього 50, – хвалиться Валерій Миколайович. – І саме стільки, бо якщо вкинути у ріллю більше зерна – стебло, колос будуть тонкими. Спробував на власному досвіді, то вже переконався у властивостях цього дивовижного сорту.

А ще «житниця розівська-6» дає по 32 та більше колоса з однієї зернини (у крайньому разі по 20 – 25). У кожному колоску повинно визрівати до 120-ти зернин, у нас вийшло у середньому по 80 – 90, а менш, як по 65 – 70 зернин у колоску немає.

До речі, ця пшениця вельми стійка, не боїться примх погоди. Якщо традиційні сорти пшениці, перестоявши 4 – 5 днів, коли затримуються терміни жнив, починають втрачати зерно, то «житниця розівська-6» – ні. І дощів не боїться. Минулої осені вперше посіяли на площі 18 гектарів пшеницю цього передового сорту – і не пожалкували, маємо добрий урожай. Врожайність до 45 – 50 центнерів з гектара. І могли б мати набагато вищу врожайність, якби вчасно посіяли. За технологією «житницю розівську-6» необхідно внести у грунт до 10 вересня, а ми її привезли лише десь 11 – 12-го, та поки посіяли... І ще одне важливе доповнення: пшениця цього сорту «полюбляє» висів у вологу ріллю, а у середині минулорічного вересня якраз було сухо.

– І де ж ви дістали оцю пшеницю? Звідки про неї дізналися?

– Абсолютно випадково. Наш земляк, який мешкає у Гомелі, прочитав у білоруській газеті публікацію про те, що в Україні, в Запорізькій області, селекціонер-самородок О.С.Попсуєв зміг вивести родючий сорт пшениці. Показав мені ту газету, де і про властивості того сорту детально розповідається. Звісно, мене, як господарника, ця інформація ніяк не могла залишити байдужим, тож майже рік шукав контакту із запоріжанами, вважай 200 доларів витратив на одні тільки телефонні розмови. Додзвонився врешті до запорізької асоціації «Агрос», там допомогли знайти координати дослідного господарства «Степное» у Запорізькому районі, де вирощують пшеницю. Поїхали ми туди, випросили одну тонну зерна. Довелося із власної кишені дістати 4 тисячі гривень. Спасибі Віктору Дмитровичу Ющенку, керівникові того господарства, що продав нам зерно дешевше, адже комерсанти за одну тонну сорту «житниця розівська-6» до 7,5 тисячі гривень просять. До речі, у нашому, північному регіоні цю пшеницю практично не знають і не вирощують у господарствах, знайти її нелегко і у комерсантів.

– А ваше СТОВ «Зміна» буде продавати її?

– Дали нещодавно оголошення у газеті, то по сто дзвінків на день маємо. Бажаючих посіяти цей сорт пшениці вистачає. А продаємо ми її по тій же ціні, за яку і самі минулого року придбали – по 4 тисячі гривень за тонну. Або міняємо за еквівалентом на інші культури.

***

У ДП «Зернятко» (Жовтневе) цей сорт пшениці вирощують вже другий рік. У нинішньому – на 200 гектарах.

ІРИНА ПРИМАК.

На знімку: ось яка вона «житниця розівська-6» – демонструє керівник СТОВ «Зміна» В.М.Кіндер. Фото автора.

Великий ремонт

МЕНСЬКА „ПІЗАНСЬКА ВЕЖА” ВЖЕ НЕ ПАДАЄ

У середині липня працівники фірми «Фундамент» з Дніпропетровська почали роботи по вирівнюванню водонапірної башти у Мені. Про те, як півтора роки тому було виявлено нахил башти і як непросто вирішувалося питання щодо її реконструкції, наша газета писала неодноразово. І ось нарешті приємна новина: цей стратегічний для нашого міста комунальний об’єкт нарешті буде функціонувати у нормальному режимі і не нестиме загрозу для жителів Мени. Бо знайшлися кошти на його капітальне укріплення. І кошти чималі. Розповідає заступник міського голови І.П.ДУБИНА:

– Із загального фонду міського бюджету на реконструкцію водонапірної башти заплановано 25 тисяч гривень, з яких 19360 гривень вже витрачено на капітальний ремонт. Ще 22 тисячі гривень мають надійти з районного бюджету. Дякуючи клопотанню начальника управління житлово-комунального господарства області О.О.Бєльського, менська водонапірна башта була включена у перелік аварійних об’єктів області, отож на її реконструкцію виділено 150 тисяч гривень субвенції. Але щоб ці кошти у повному обсязі надійшли з державного бюджету, повинен дотримуватися принцип співфінансування. Тут, на місцевому рівні, ця вимога виконується, отож від держави на ремонт менської башти вже надійшло 75 тисяч гривень.

– А скільки усього необхідно коштів, аби цей об’єкт перестав бути аварійним?

– Дніпропетровська фірма «Фундамент», яка повністю бере на себе обов’язки вирівняти і укріпити менську водонапірну башту, за увесь обсяг виконаних робіт (включаючи експертні дослідження, виготовлення проектно-кошторисної документації та виконання самих робіт) запросила 285 тисяч гривень. Можливо, остаточний розрахунок з фірмою буде проведений вже наступного року – виходячи з того, що сума дуже велика, а також у розрахунки можуть бути внесені корективи із урахуванням аналізу виконаних робіт.

– А що зроблено вже сьогодні?

– Працівники фірми «Фундамент» вже два тижні як виконують практичні роботи.

З протилежного до нахилу башти боку вирили котлован, встановили спеціальні вимірювальні прилади, а потім – бурильні установки. Зробивши точні виміри, просвердлили під фундаментом башти кілька свердловин з тим, щоб башта дещо похилилася вже в інший бік. Дуже цікава технологія, дуже кропіткі та точні вимірювання. Адже найнезначніший прорахунок міг би звести роботу нанівець і перекинути багатотонну споруду. На щастя, досвідчені спеціалісти «Фундаменту» з цією роботою блискуче упоралися – недарма фірма має заслужений авторитет у країні.

Нині на об’єкті тривають укріплювальні операції по ремонту фундаменту. Необхідно провести чималий обсяг робіт, тому працівники «Фундаменту» будуть «рятувати» нашу водонапірну башту десь до середини вересня.

ІРИНА ПРИМАК.

На знімку: менську башту поставили на місце дніпропетровські фахівці. Фото автора.

Ювілеї

О.П.ДОВГОМУ – 75 ВАМ ВКЛОНЯЄТЬСЯ МЕНЩИНА

Не треба гучних фанфар. Не треба офіціозів. Не треба. Менщина тихо і скромно вітає свого земляка, шанованого Олексія Прокоповича Довгого, з ювілеєм.

Його поезія, як замріяна тиша і як гримучий вибух. Ось поряд дві збірки. Погляньмо на їх назви: «Зерно з очима неба» і тут же «Доторки блискавки».

Він не соромиться солом’яних стріх свого дитинства. Він не забув передзвону дійниць і жагучої пісні коси. Він наш. І ми його віншуємо.

Одним із провідних образів у його творчості є поле. Наше поле. А його поле, поле його творчості, – безмежне. І жнивувати на ньому нашому любому поетові до нескінченності.

З води і з роси Вам, шановний Олексію Прокоповичу!

Із любов’ю до Вас – Ваша незрадлива Менщина.

Добрий спомин

СКІЛЬКИ ЖИТА У СЕРЦІ ВИБИТО...

Початок сімдесятих років. Осінь. Журно зроняють лист київські каштани. Ми сидимо, ні, стоїмо за круглим високим столиком без сидячок, у кав’ярні біля метро «Хрещатик». Сюди часто любили навідуватися люди творчої долі. Тут мені пощастило бачити їх багатьох.

Цього разу нас четверо: я – п’ятнадцятирічний петеушник, моя рідна сестра Марія – студентка факультету журналістики, Олексій Довгий – поет, і, здається, Олекса Ющенко, теж поет.

Моя Марічка, так вона хотіла, щоб її називали, натхненно читає свої вірші. Щось дитяче, на кшталт: я біжу, біжу, біжу по травичку на межу. Потім щось серйозніше. Затим примовкла, лиш спитала:

– Олексію Прокоповичу, ну як?

Він утопив задумливий погляд у чашечці кави, помовчав. Тоді сказав:

– Буде толк.

Я тоді ще не знав і не розумів, що таке відчуття лету творчості іншої душі. А моя Марія – Марічка закінчила університет, друкувалася в різних виданнях, стала видавати дитячі збірочки. За дивним збігом обставин одна з них автографована моїй дружині... коли вона ходила ще до першого класу.

Марію Чепурну стали підписувати «українська дитяча поетеса». На всю широчінь розкрилися її творчі простори. Але, на жаль, не пожилося. Може, й досі десь у видавничих архівах кіптюжиться її не видана збірка для дорослих «Зелений бородань».

Спливали роки. Чую, молодому з моєї пам’яті Олексію Довгому виповнюється 75. Взяв до рук його збірки. І раптом щемно-струмно вдарило в скроні і в серце. На титульній сторінці збірки інтимної лірики «Троянди для дружини» читаю:

Я виростаю з твого кохання,

Я виростаю з твого зітхання,

З твого зітхання, моєї муки,

Я простягаю до тебе руки.

Наразі мені згадалося, що тоді читала у хрещатій кав’ярні моя Марічка:

... Скільки смутку з тобою випито

Солов’ями ясних ночей.

Скільки жита у серці вибито

Синім градом твоїх очей.

Порівняв. Ніби з однієї джерельної криниці, ніби з одного кореня якогось незбагненного божественного дерева, ніби з однієї цнотливої думки...

ВОЛОДИМИР ЧЕПУРНИЙ.

Талант дорогу знайде

ВСТУПИВ ДО ТЕХНОЛОГІЧНОГО ІНСТИТУТУ, А ЗАКІНЧИВ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ, НЕ ПОЛИШАЮЧИ СВОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ

Основне місце роботи Юрія Корицького – ВАТ «Нямуно банга – Мена». Сюди вся його виробничо-робоча увага: обслуговує комп’ютери та іншу офісну техніку, промислове електронне обладнання, складає програми бухгалтерського обліку, займається модернізацією існуючого обладнання і впровадженням нових технологій з активним застосуванням новітньої електроніки. Оце, було, модернізували гофролінію, так на підприємстві і ночував, щоб скоріше пішла продукція.

Вище тролейбусне управління

Новітні технології увірвалися в наше життя напрочуд стрімко і ще стрімкіше і нестримно розвиваються. Просто-таки за ними не встигнути.

– Я, хоч і з трудом, але ще встигаю, – говорить програміст-електронник ВАТ «Нямуно банга – Мена» Юрій Корицький.

Ба, йому можна говорити, адже він свого часу закінчив Чернігівський державний технологічний університет. Назви переважної більшості навчальних закладів теж зазнали прогресивних змін. Ось і цей: був ЧТІ – став ЧТУ, а згодом ЧДТУ.

– Наша студентська братва з цього приводу визначилася так, – розповідає колишній студент. – Ну, інститути стали немодними і їх перейменували в університети, от і стало ЧТУ. Як хто спитає, де навчаєшся, відповіси, що в ЧТУ, так скажуть: а знаю, знаю, це Чернігівське тролейбусне управління. Ото й додали ще слово «державний».

Незабутня теорія

Жарти жартами, але, як кажуть математики, від перестановки доданків сума не змінюється. Так і тут, як би назвою не крутили, наче циган сонцем, а одначе Юрій вийшов би інженером електронних систем (за спрямуванням промислова електроніка). І тут нічого дивного, це проста закономірність, адже ще зі школи почав захоплюватися радіотехнікою і взагалі електронікою. Складав самотужки електро-схеми, читав багато літератури. А потім ще й інститут, чи то пак, університет. Тепер він може розібратися в будь-якому хитромудрому приладі, відремонтувати принтер, комп’ютер чи телевізор будь-якої складності. Особливо після грози несуть, як каже Юрій, пачками автоматичні визначники телефонних номерів. Бояться вони розрядів блискавки.

– До речі, чому ці прилади не визначають номерів, які починаються на цифру «3»? – запитую.

– Це окрема АТС і вона не видає такої інформації, немає цього в її програмі. Але гадаю, скоро буде.

– Ну, а твердий практик із вас коли утвердився?

– Я вже з третього курсу програмістом у нас у ВУЗі підробляв, – каже Юрій. – Було в мене на обслуговуванні два комп’ютерні класи.

– А який найважчий предмет був?

– О, незабутня теорія перетворювальної техніки. Формул нижче дев’яти поверхів не було. До всього ж заліки з цього предмета приймав сам ректор. Уявляєте? Найвищий начальник у ВУЗі. Ох і тремтіли ми.

Комп’ютерна родина

І нічого. Перетремтіли. Зате тепер Юрій плаває в електроніці ліпше, ніж риба у воді. Ось, скажімо, для цеху електрозв’язку №3, власне, для ремонтної служби «08» розробив спеціальну програму, яка й зараз розвивається. Вона дає змогу систематизувати облік заявок абонентів і проведення ремонтних робіт. Уже цікавляться нею специ з інших районів.

Є в нього і вдома комп’ютер. Здавалося б, навіщо? Ну хоча б дружина позаймається. Леся зараз у декретній відпустці, і домашній комп’ютер якраз до речі. Вона за фахом учитель іноземної мови, і це якраз стало у пригоді при освоєнні комп’ютера. Наразі вона володіє ним вільно.

Їхньому Владиславчику на Новий рік виповниться лише один рік. Але й він уже пнеться натиснути бодай якусь клавішу.

Лист через дорогу

Між іншим, наведу простий приклад елементарного застосування комп’ютера в побуті. Якось одна превелебна компанія зібралася на Десну. Спланували все за тиждень наперед. За товариською рознарядкою Юрій мав забезпечити дрова під юшку, щоб там друччя не збирати. Він провів газ і дрова в дворі йому стали зайвим балансом. Два дні сиділа компанія на телефоні, а виловити його було дзуськи. І тоді хтось підкинув ідею: а давайте пошлемо йому листа електронною поштою. Не може бути, щоб він не зазирнув туди, хоч і серед ночі явиться. Так і зробили. Дрова були в призначений час, у призначеному місці.

– Що було, те було, – сміється наш сучасник. – От тільки шкода, мало хто знає, що відправити електронкою листа через дорогу сусідові і, скажімо, в Австралію зовсім однаково. А що таке Інтернет, то мало хто взагалі розуміє, що це воно за штука. Хоча, певен, усе з часом уладнається. Було ж свого часу вдивовиж електроосвітлення, телефон (тепер уже й мобілка – звичайна річ) , транзисторний приймач і магнітофон. А що буде далі, можна тільки здогадуватися.

ВОЛОДИМИР ЧЕПУРНИЙ.

Фото автора.

Допоможімо!

«МАМО, Я ТАК ХОЧУ ПІДРОСТИ! ХОЧ ТРІШЕЧКИ...»

У семирічної менянки Ірочки Бовди – розумненької та привітної дитини – тяжка вроджена хвороба. Дівчинка майже не росте, точніше майже не ростуть її ручки та ніжки. За сім років від народження дівчинка виросла лише на 40 сантиметрів. Тривалий час у батьків Ірочки не було шансів вилікувати донечку – лікарі розводили руками. Але надія не полишала. Нещодавно в київському інституті ендокринології дівчинці подарували надію – вчені винайшли лікарські препарати, здатні вилікувати і таку важку недугу. Проте півтори тисячі гривень на місяць, протягом трьох років (а саме стільки триває курс лікування) батьки заробити не в змозі... Невже Ірочка так і не виросте?

Оченята-бісики

На порозі скромної, але охайної оселі родини Бовд, серед дорослого взуття – три пари маленьких дитячих сандаликів. А у хаті гамірно та дзвінко від дитячого сміху.

– До Ірочки саме друзі завітали, сусідські дітлахи, – каже мама Людмила Львівна. – Вона у нас дуже компанійська, весела дівчинка, залюбки гуляє на вулиці з дітьми, має багато товаришів.

Дійсно, посмішка Ірочки мене одразу полонила своєю відкритістю. В розумних оченятах так і грають бісики! З трирічним сусідським Ромою вони саме бавляться м’якими іграшками (а їх повен дім!), тут же щось не поділили, посварилися – через хвилину знову нерозлийвода. Маленька Ірочка так хоче підрости! Щоб бути хоч такою, як Рома. Але... Нині зріст дівчинки – усього 86 сантиметрів. І вона вже розуміє, що так не повинно бути, маленьке серце страждає. Вона – не така, як усі! Ці слова вже сім років звучать як вирок.

У дім постукала біда...

Коли Людмила, будучи вагітною другою дитиною, на п’ятому місяці прийшла до лікарні на огляд, лікар-гінеколог, зробивши ультразвукове обстеження, занепокоєно сказав: «Бачу невідповідність у розмірах тулуба та кінцівок плоду». Через два тижні ще одне подібне обстеження, але начебто нічого такого не показало. Жінка заспокоїлася. А через кілька місяців дуже важко народила дівчинку зростом 46 сантиметрів. Патологія була не дуже очевидною, але лікарі занепокоїлись. Через місяць Людмила таки повезла свою маленьку Ірочку до обласної дитячої поліклініки. Діагноз прозвучав незрозуміло і водночас моторошно: хондодистрофія. Це складне слово зболена мати вимовляє вже автоматично: за стільки років воно в’їлося болем у мозок... Чому таке сталося саме з їх дитиною? Хоча... Тато Ірочки – ліквідатор аварії на ЧАЕС, був у страшному радіаційному пеклі тоді, у 86-му. Але ж перша дитина, 14-річна Аліна – здорова.

Сім років тому лікарі ще не знали, чим допомогти таким дітям як Ірочка Бовда. Призначили масаж, загальнозміцнюючі препарати – і все. Про гормон росту тоді мова не йшла. Старі препарати цієї ж групи лікарі не радили – боялися, що голівка та тулуб дитини будуть швидко рости, а ручки, ніжки – ні. Мама не опускала руки і стукала у всі двері.

У 99-му Людмила з’їздила з Ірочкою до київської клініки «Охматдит», стали там на облік, пройшли курс рекомендованих лікарями цієї клініки ін’єкцій – і у рік та вісім місяців дівчинка нарешті почала ходити. Але рости нормально так і не могла.

«Без табу»

Коли взимку 2003-го по телевізору у передачі «Без табу» показали дитину з таким же діагнозом і повідомили, що її можна вилікувати, Людмила кинулася знову шукати допомоги у лікарів. Головний педіатр ЦРЛ Г.І.Вербицька, дільничний педіатр Т.І.Богдан – робили усе можливе, аби допомогти Ірочці Бовді. Підтримували Людмилу теплим словом, порадою, шукали хоч якусь інформацію про шляхи одужання дитини. Чернігівський ендокринолог знову відмовив щодо призначення гормону росту, направив до Київського інституту ендокринології. Ірочці вже було майже сім років, коли вони з мамою туди нарешті потрапили. Цілу добу дівчинку оглядали досвідчені спеціалісти, провели силу-силенну досліджень, узяли аналізи і встановили нарешті: Ірочка має шанс підрости! Їй можуть допомогти препарати нового покоління «Генотропін» та «Нордотропін» (на місяць курс лікування коштує відповідно 1640 та 1400 гривень). Є ще більш ефективний препарат, «Сайзен», але зважаючи на те, що родина Бовд малозабезпечена, спеціалісти інституту не стали навіть його рекомендувати – коштує «Сайзен» астрономічні суми. Бовди можуть придбати ці ліки зі знижкою у 15 відсотків, але ж робити ін’єкції треба три роки поспіль! Де взяти такі кошти, якщо тато у Ірочки не працює – далась взнаки ота чорнобильська біда, а мама має лише тимчасову роботу, отримуючи по 400 гривень щомісяця.

Надія

– Нам хоч би рік поколоти Ірочці оті препарати, – каже крізь сльози Людмила, – хоч би трохи наша дівчинка почала рости. Адже дитина страждає. До школи вона така не зможе піти – дуже маленька зростом, не дійде, а живемо ми від школи далеко. Як узимку, в дощ на велосипеді її возити? Та й хвороблива дуже. А ще боїмося, що над нею будуть насміхатися, дражнити дитину.

Тут, на вулиці, вже всі звикли до неї, сприймають Ірочку такою, яка вона є, а буває і скажуть спересердя: «Калічка!». Ірочка тоді надовго замикається в собі, переживає. І все запитує у мене: «Мамо, а коли ж мені оті уколи давати будуть? Я так хочу підрости! Хоч трішки...»

Ірочка вже знає літери і вміє рахувати, це розумна добра дитина, яка могла б знайти місце у житті. Як їй допомогти?

– Спасибі працівникам районного центру соціальних служб для молоді, – каже мала, – завжди підтримують нас. Ірочка не раз була на заняттях клубу для дітей з функціональними обмеженнями «Віконечко», її там тепло зустрічають, там донечка і друзів має.

А ще працівники РЦ ССМ порадили Людмилі звернутися до газетярів – можливо, прочитають щедрі душею люди про цю дитину, допоможуть чимось. До того ж, «Наше слово» має свій сайт в Інтернеті, про Ірочку дізнається увесь світ. Інформацію про неї розмістить у всесвітній павутині і молодіжний центр. РЦ ССМ також відкрив банківський рахунок, на який можна перераховувати кошти на лікування Ірочки Бовди.

– Нелегко нам було вийти на люди зі своєю бідою, – говорить Людмила. – Це дуже боляче, і хто не знає, що таке безнадійно хвора дитина – нас не зрозуміє. А ще більш боляче усвідомлювати, що ми знаємо, як допомогти нашій дитині – і не можемо! Адже час спливає. Років через три – чотири, коли Ірочка перейде у підлітковий вік, допомогти їй вже не зможе ніхто, буде пізно.

Допоможемо? У нашому районі лише одна дитина з таким діагнозом.

***

Ось рахунок, на який можна перераховувати кошти для Ірочки Бовди:

Менський районний центр соціальних служб для молоді

код 21400608

ВДК в Менському районі

МФО 853592

р/р 35425003000936

Призначення платежу: благодійна безповоротна допомога на лікування.

ІРИНА ПРИМАК.

На знімку: семирічна Ірочка Бовда колись дожене зростом свого трирічного друга Рому Драгуна! Вона у це вірить. Фото автора.

Наука

ДИПЛОМИ З ВІДЗНАКОЮ І ЮВІЛЕЙНА ВИПУСКНИЦЯ

Минулої суботи в районному Будинку культури в урочистій обстановці відбулося вручення дипломів державного та міжнародного зразка двадцяти дев’ятьом випускникам другого випуску юридичного факультету Менського економіко-правового технікуму. З-поміж них п’ять випускників одержали дипломи з відзнакою.

У церемонії вручення дипломів узяли участь голова райдержадміністрації П.Ф.Киценко, ректор Чернігівського інституту МАУП С.М.Кадетов, заступник голови райдержадміністрації з питань гуманітарної сфери Г.М.Ларченко. Вони ж уручили дипломи випускникам, побажали їм щасливої життєвої дороги. А потім випускники пройшлися вулицями міста під звуки духового оркестру, поклали квіти до обеліска Слави та могили Невідомого солдата.

Десять випускників технікуму планують продовжити навчання в Чернігівському інституті МАУП. Більшість уже працевлаштована за фахом.

Був і маленький своєрідний ювілей. Менянка Ольга Зима, яка нині закінчила технікум з відзнакою, виявилася п’ятидесятою випускницею. З цієї нагоди Менське відділення «Правекс – Банку» нагородило її пам’ятним подарунком.

ВОЛОДИМИР ЧЕПУРНИЙ.

На знімку: цьогорічні випускники. Фото Івана ШУЛЬГИ.

Буває

ОПТИЧНА ВІСЬ

Був у нашому селі вокально-інструментальний ансамбль „Рубікон”. Гарний ансамбль, навіть саксофон у них там був, який голова сільради називав кривою сопілкою. Та роз’їхалися з часом наші хлопці, хто куди. Хто в армію пішов, хто на навчання поїхав, хто на роботу в багатші краї подався. Залишився тільки щемний спогад про наш „Рубікон” та про наші азартні гопанки до самого ранку. Тоді багато хлопців говорило, що аби не оці танці, то давно б із села чкурнули. А так, завдяки „Рубікону”, нагулялися, поженилися, ще й цілу молодіжну вулицю на околиці села нарізали.

Ага. Так от, одного разу якимось робом зустрілися рубіконі, так ми їх прозивали, в центрі нашого величезного села в повному складі. Ударили по пиву, ще там трохи по чомусь та й гайда до клубу молодість спогадати. А там, звісно, давно вже новий начальник, та ще й завізний, модно колись так було. Прізвище таке в нього гарне – Запорожець. Правда, в селі його чомусь прозвали Весло. Ну, в нашому селі взагалі мастаки на вигадки водяться. А щоб прізвисько комусь причепити, особливо заїжджому, так це раз плюнути. Ось: Хека, Пороша, Галоп, Г...їд, Кисіль, Геп, Алмаз, Зая... Словом, цей ряд можна продовжувати до нескінченності. Але я не про те.

Приходять наші рубіконі до клубу, щоб, значить, юність свою молодецьку спогадати. Тобто на кривій сопілці та на гітарах пограти. Особливо рвався Шеф, це так барабанщика прозивали, умів він погримотіти, що й казати. А тут Весло надулося, мов той індик. Ні, і все тут, мовляв, через пару хвилин кіносеанс денний почнеться. Любив він до безтями білетами торгувати. І з чого б то? Казав, буцімто, таким чином він культуру піднімає і кіношникам помагає, а не собі.

Тут один із хлопців шмиг на кінобудку до Фантомаса, це так кіномеханіка прозивали за те, що він завжди робив зачіску під коліно.

– Григоровичу, прохає, зробіть щось, аби кіна не було. Ну, коли ми ще всі разом зберемося.

– За вас, хлопці, і апаратну запалю. Я он кривий на одну ногу і то під вашу дудку твіст нарізав. Чекайте, усе буде по-нашому. Він зараз по білети прийде і я все влаштую.

Прийшов Весло. А Фантомас заліз майже весь у кінопроектор, тільки нога крива стирчить, і матюки горне, що й світ таких не чув.

– Що там, Григоровичу? – запопадливо так запитує завклуб.

– Та хай його кат не мине! Оптична вісь лопнула, туди її в кочерижку! (Оптична вісь – це така центропряма умовна лінія у будь-якому оптичному приладі – авт.).

– Так це надовго?

– А чортізна. Це ж тобі оптична вісь, запаяти її – це дуже тонка робота. Не кожен зуміє. Це ж добре, що в мене, як казав Папанов, опіт і практіка. Но дітського кіна вже точно не буде. До речі, а що то в тебе там за хлопці в залі?

– Та пограти хочуть, кажуть, колись тут працювали.

– А, пригадую, були колись такі шмаркачі, голову мені тут дурили, їдрить його в дріт і в колючу проволку. Та дарма вже, дай, хай побринькають, і я молодість згадаю. Та як могорич виставлять, то й мене поклич, душу промочу.

Грають хлопці, аж майки їм завертаються. Та тільки як пауза між номерами, з віконця кінобудки, немов із гучномовця й лине: „Начальнику! Спирт давай! Не лудиться клята віська. Того й дивись, що й дорослого кіна не буде.

Де вже Весло той спирт брав, але разів із п’ять приносив. А коли склали апаратуру і зайшли подякувати Григоровичу, він їх зустрів банкетним столом з начальственним спиртом.

– Ну, хлопці, за нетлінну оптичну вісь!

– За вашу невмирущу кебету, Григоровичу!

– Будьмо!!!

ВОЛОДИМИР ЧЕПУРНИЙ.