Власна справа

БІЗНЕС СУМНИЙ, АЛЕ ПОТРІБНИЙ

Майстер
на всі руки

Таким уже вродився Микола Ілліч: до всякого діла тямущий. Теслі кращого за нього важко знайти у нашому місті. Двері, раму, стола чи стільця зробити? Та це для нього як ото затятому картяру разів зо три в підкидного згуляти.
Дах перекрити? Машину відремонтувати або праску? Ніяких проблем.
Працював водієм «швидкої допомоги» у центральній райлікарні. Як нема виклику до хворого, шукав заняття своїм рукам: десь стільця полагодить або двері, щоб не скрипіли. А ще велосипеди ремонтував своїм співробітникам. Не соромився косу до рук узяти і бур’ян у дворі лікарні покосити.
А тоді схотілося Миколі Іллічу попрацювати самостійно.

У рейсах

А водій з Миколи Ілліча – хоч куди. Тож надумав не зраджувати своїй професії – з кермом не розлучатись. Дещо продав, трохи позичив грошей, мав свої з дружиною заощадження – купив КамАЗ. Об’їздив немало. Тому картоплю привезе, тому – дров. Або будматеріали, паливо, меблі. Може б, воно так і ще було та почало у М.І.Скоробагатька здоров’я підводити.
– Ніби й не болить нічого, – каже, – але вже не та сила, що раніше. А я й діагноз сам собі визначив: старість підкрадається.
Але вирішив він не піддаватися літам. А то якось помер його знайомий. Журився він і думав: «Це ж скільки турбот звалилося на плечі рідних! І труну шукай, і транспорт, і духовий оркестр, та хіба тільки це?»
Ще працюючи на «швидкій», надивився, як згорьована рідня споряджала в останню путь небіжчика, забиравши з моргу. Їдуть, бувало, з Бігача чи Слобідки, транспорт у колгоспі просять, труну десь у Мені купують. А ще ж і вінок треба, і хрест. Бігають бідні родичі по всьому місту у пошуках то одного, то іншого. За слізьми і дороги не бачать.

Усе в комплексі

І сказав якось Микола Ілліч своїй дружині Катерині Іванівні:
– Підеш до мене у заробітки?
Та здивувалась: чи жартує чи справді щось надумав?
– Та ти ж шити добре вмієш. Чого без діла сидітимеш? Жіночі руки багато чого робити такого вміють, що чоловічим ніколи того не досягнути.
– Та кажи вже, – не витерпіла. – Що надумав?
А надумав ось що. Попросив головлікаря дати в оренду йому частину приміщення пральні. Удвох з дружиною облаштували: він дах відремонтував, вікна. А двері і ганок довелося нові зробити.
Маючи стругальний верстат, зробив труну. Тоді ще одну. Ще. Дружина оббила тканинами – і червоною, і чорною. З’їздили Скоробагатьки в Київ, відвідали тамтешні ритуальні заклади, дещо запозичили, дещо купили.
Катерина Іванівна вінки робить сама – трьох чи чотирьох зразків. Купили хустки для ритуалу, Ілліч хрестів металевих виготовив…
А ще Скоробагатьки продали свого КамАЗа, а натомість купили ГАЗель.
– Вирішив я в повному комплексі надавати ритуальні послуги, – ділиться Микола Ілліч. – Немічних, стареньких, котрі хочуть провести в останню путь небіжчика, але не здужають іти за труною, саджу в салон автомашини. Чув відгуки вже, людям подобається.
У орендованій кімнаті для сумних подій є навіть дещо з одягу для покійного – не треба бігати по базарах.
– Нароблю ще столів і лав – нехай люди беруть на поминальний обід, – каже. – Чого вони у сусідів мають ті столи просити? А їх-то і давати не дуже хочуть на таке діло.
…1 липня отець Василій, митрофорний протоієрей, настоятель Свято-Троїцької церкви, що в Мені, освятив приміщення ритуальної служби М.І.Скоробагатька.

Р.МИХАЙЛЕНКО.





Довічна квартира

МІСЦЯ НА КЛАДОВИЩІ ВИСТАЧИТЬ

Принаймні, на центральному міському ще можна ховати покійників років з чотири. Але останні демографічні дані наводять сум: якщо у такому темпі люди будуть помирати, то вже і через два-три роки постане проблема “вічного притулку”.

– У місті – п’ять кладовищ, – розповідає міський голова М.Д.Кадушко, – і для кожного з них характерна проблема дефіциту вільного місця для поховання. Піщанівське взагалі вважають закритим. Міське центральне кладовище – найбільше, займає 9 гектарів, але вільних рядів там залишилося зовсім мало, років на три. Тому питання облаштування нового місця для поховань вирішується уже сьогодні. У запасі міської ради є близько 5 гектарів землі (біля ГНС, де городи менян). Звісно, місце для поховання це незручне, бо далеко. Тому є домовленість з ск “Авангард” про обмін територіями – сільгосп-кооператив володіє землями, що знаходяться поблизу шляху на Макошине, в районі колишнього сортосаду. Там, ймовірно, і буде розміщене нове кладовище.
– А землю для поховання меняни ще не будуть купувати?
– Про це і мови немає.

І.ПРИМАК.





В останню путь

У КРАЙНЬОМУ РАЗІ ПОХОВАТИ ДОПОМОЖЕ ДЕРЖАВА

Як бути, коли помирає людина одинока, у якої ні родичів немає, ані навіть друзів? Хто в такому разі буде збирати необхідні довідки, замовляти труну, влаштовувати поминальний обід?

– Якщо помирає одинока та престаріла людина, то в разі необхідності поховати її допоможуть працівники територіального центру, створеного при нашому управлінні, – пояснює заступник начальника управління праці та соціального захисту населення Михайло Андрійович Головач. – Буде і транспорт виділено, і труну придбають, і ямку викопають, зберуть необхідні до-відки. Сам поминальний обід допоможуть приготувати сестри милосердя (соціальні працівники, які і до того, скоріше всього, цю людину обслуговували). Та й сусіди завжди хоч чимось допоможуть.
– І за чий рахунок усе це?
– Будь-яка людина, тим більше престарілого віку, відкладає певну суму собі, як-то кажуть, “на смерть”. Комусь доручає ці гроші. На поховання кожного померлого пенсіонера виплачує допомогу Пенсійний фонд, а якщо це одинока непрацююча людина – допоможе поховати міськрада. Колишнім вкладникам Ощадбанку належать 150 грн. Бувало, що у начебто одинокої людини, яка роками і десятиліттями жила сама, раптом з’являються родичі та спадкоємці. Тоді клопоти по похованню беруть на себе вони.

І.ПРИМАК.





Реалії нашого життя

"ЧУЖИЙ" ПОКІЙНИК

Догорав недільний день – 13 липня. Він став фатальним для ще нестарого чоловіка, який передчасно пішов з життя, раз і назавжди звівши з ним рахунки.

Перехожим не вдалося врятувати йому життя – підкошений гіркою долею, лежав у батьківському саду під засохлою яблунею.
Прийшов дільничний інспектор міліції, склав відповідного протокола, опитав свідків. Прибула і сільський медик, але її допомога була вже непотріб-ною…
Рідних чоловік у селі не мав. Тож доки вони з’їхались із Чернігова та Мени, село огорнули нічні су-тінки. Згорьовані родичі кинулися питати поради у сільського голови: що робити? Де знайти транспорт, аби відвезти тіло померлого до судмедексперта? А пальне є? Чи можливо у селі труну зробити?
Начебто усі проблеми вирішили. А от бензину нема.
– Як нема? А як комусь терміново треба до лікарні доставити чи ще якась ситуація виникне?
– Ваш покійний не працював у нашому господарстві. Тому і нема для нього бензину. Купуйте, шукайте самі.
Серед ночі шукали родичі померлого пальне. Знайшли. Але горе ще більше пригнуло до землі. Через ту відмову...

Р.МИХАЙЛЕНКО.





Запитання тижня

ЧИ ПОТРІБНІ ПИШНІ ПОМИНАЛЬНІ ЗАСТІЛЛЯ?

Відповідають:

Марія Іванівна БУКАТА – пенсіонерка з Подина:
– Помер чоловік – вічна йому пам’ять. Колись на поминальний обід подавали борщ, картоплю з м’ясом, кашу і кисіль. Яйця і коливо, звичайно. Але ж часи змінились. Тепер що похорон, що весілля – столи ломляться від наїдків. Люди жити краще стали, одне перед одним хизуються, відстати не хочуть. Скромнішими треба у жалобі бути.:
Ніна Олексіївна ЄВТУШЕНКО – жителька Мени, тимчасово не працює::
– Пом’янути небіжчика треба. Обов’язково. Але це мають робити рідні, близькі, сусіди і ті, хто добре знав покійного. А у нас готуються до поминального обіду усім кутком чи під’їздом, якщо померлий жив у багатоповерхівці. А за стіл іноді сідають чужі люди, які прийшли просто наїстися.:
Леонід Петрович ПИЩЕНОК – пенсіонер з Величківки::
– Мій племінник колись з армії привіз дружину собі, з Алтаю. Так вона дуже дивувалась і обурювалась, коли побачила, які приготування точаться навколо поминального обіду. У них там ніякого застілля. Приходять, співчувають, кладуть на стіл гроші – хто скільки може. На іншому столі господарі ставлять пляшку вина, горілки, щось закусити. Поклавши гроші, наливають кожен собі що хоче і скільки хоче. Пом’янувши ось так, проводжають труну з тілом до кладовища і розходяться по домівках.:
Отець Василій – митрофорний протоієрей, настоятель Свято-Троїцької церкви::
– Пишні поминальні обіди не потрібні. Вони не для покійника у нас виходять, а щоб наситити своє черево. Обід має бути скромним: борщ, каша, кисіль або узвар. Якщо це не піст, то ще й варені яйця. І на столі не повинно бути горілки, хіба що трохи вина. Це ж траур, а не відзначення якоїсь урочистої події. У нас на Закарпатті, звідки я родом, на поминальний обід подають квасолю, голубці, компот чи кисіль з пампушками. І ніхто нікого не судить, бо всі так роблять. А тут, на Чернігівщині, на жаль, зовсім інші звичаї.:
Валентина Володимирівна ФЕСЮН – юрис-консульт управління праці та соціального захисту населення::
– Я взагалі не ходжу на поминальні обіди. Вулиця, де ми живемо, нова, сусіди – переважно молодь. Та й близькі мені люди, дякувати Богові, ще живі. Та думаю, що вбитим горем родичам не до влаштування пишних поминань.:
Світлана Іванівна КУЗЬМЕНКО – вчителька з Волосківців:
– Якось довелося побувати на поминках у Коропському районі. До чого ж усе скромно, виважено. А в нас? Ага, оно у Йвана ікра була на поминках, значить у мене буде більше.:
Люба із села, 40 років::
– Позавчора я пом’янула чоловіка у дев’ять днів. Усе відчула на собі. Що ж, хотілося, щоб як у людей. А насправді шик той ні до чого. Та ще й у такому горі. Це ж не весілля, що наїдяться, погопкають і знову їдять. Тут, як півча втретє заспі-вала, всі встали й пішли. А на столі багато чого залишилося навіть нечіпаним. Куди його? Тільки в борги вбилася.:
Матушка Марія з Березни::
– За релігійними канонами, після смерті людини її душа до сорока днів митарствує, шукає своє пристанище. Отож, поминаючи, ми її підтримуємо духовно. І зовсім не важливо, скільки і яких буде поминальних страв. То вже суто матеріальний бік справи. А що люди одне перед одним пнуться, то просто мирська суєта. І зовсім зле, коли головним чинником на поминках виступає горілка. Головне – наділити знедолених і страждущих. Чим більше людей пом’яне небіжчика, тим впевненіше почуватиметься його душа. А пишні застілля – то зайвина.:
Баба Варка, яка любить багато говорити і про все має свою думку::
– Поминати треба серцем, а не шлунком.