ОГІРКОВИЙ СІК
(оповідання)
2008-01-21

Saintnick з Менського Форуму.

Тарасик стояв біля дверей похмурої дев’ятиповерхівки і вагався. „Соромно якось – думав він, дивлячись на кодовий замок, – а раптом не вийде з першого разу відчинити… Людей же дофіга блукає навколо, одразу зрозуміють, що я селюк. Ще й хіхікати почнуть. Гади. Он які пики нахабні. Нічого нічого, в мене ще все по переду !..” І юний підкорювач великого міста, вкотре пожалкувавши, що поряд немає матусі, яка завжди все вдало вирішувала, підступився до клятого замка.

Сірий смердючий під’їзд, заляпана чимось надто неестетичним кришка отвору сміттєпроводу, бабці-вампіри з проникливими очиськами, які взагалі невідомо звідки повиникували... Ні, все це нестерпно! Треба ж було стільки дибати сходами з важелезною валізою! Ліфт. Порятунок. Хоча і тут було якось дискомфортно. А на жовто-пластикових стінах чорним маркером хтось старанно повідомляв про особливості статевого життя якоїсь там „Кукушкі”. Тарасик посміхнувся.

Восьмий поверх. Палець трохи невпевнено потягся до кнопки. „Та вони з нами майже щодня спілкувались, коли ти малий був, он скільки фоток з пікніків різних…” – згадав Тарасик слова мами, але сам він цих „друзів родини” не пам’ятав зовсім. „Таки не зручно це!” – подумав, - „але ж для побудови кар’єри всі засоби згодяться!”

Заграла якась нудна мелодія і двері майже одразу відчинились. Повіяло затишком. На порозі стовбичила „засушена” блондинка, яка посміхалась одним краєчком рота і високий, атлетичної статури чолов’яга, що мав чарівні блискуче-зелені очі. Трошки хитрі...

- Доброго дня! Я… Моя мама мала вчора вам телефонувати…

- Привіт Тарасе! – неприємно завищала блондинка.

- Он як виріс! – усміхнувшись, додав чоловік і розкуйовдив Тарасикові модну зачіску.

- Ну заходь, чого ти наче не рідний! Будь як вдома.

- Та я хвилююсь трошки… Дякую. – Тарасик опустив очі і почервонів. Саме цей вираз його обличчя завжди подобався дівчатам, і тому Тарас його ненавидів і ненавидів себе в такі миті.

- Ого які валізи, не важко було нести? – Поцікавився чоловік, все ще посміхаючись.

- Ні, я вдома ще й не таке підіймав. – гордо випалив Тарасик, – доречі, он в тій валізі продукти на місяць, тут мій одяг…

- Андрію, покажи хлопцю його кімнату і допоможи розташуватися! – знову верескнула блондинка, вже викладаючи продукти в холодильник.

Через кілька десятків хвилин Тарасик дійсно почувався так, ніби вже давно жив з цією сім’єю. Агнеса (так звали блондинку) готувала на кухні чай, а Андрій допомагав йому розвішувати одяг в шафу. При цьому вони встигли так багато обговорити! І моду, і чоловічу косметику, і автомобілі, і комп’ютери, і переваги проживання в мегаполісі. Вдома Тарасові не було з ким про таке поговорити… Андрій ніби дивився йому в душу. Навіть страшно було Тарасикові подумати про щось непристойне, здавалося, співрозмовник одразу помітив би цю думку… Далі господар квартири повів його до ванної кімнати.

- Оце твоя поличка буде.

- Дуже дякую! – Тарасик заходився дбайливо розставляти всі свої тюбики, пляшечки, флакончики, а Андрій з досить дивною фізіономією милувався цим процесом, підпираючи стіну.

Чомусь, він сам себе не розумів, Тарасові стало так приємно від того погляду, що блукав по його спині. Налинула солодка втома. Йому раптом по-дитячому захотілось відчути дотик, ласку, якісь пестощі… Так і закляк, тримаючи в руці розрекламовану бритву, яку лиш сьогодні придбав.

- Куди ж тобі голитися! Ледь пушок видно. – Андрій засміявся. Якось по доброму, не глузуючи, як інші дорослі.

- Та це я так, про всяк випадок купив… – Несподівано почав виправдовуватись Тарасик, та не договорив, бо Андрій наблизився і… ледь торкнувшись, провів тильною стороною долоні по його щоці… Від того дотику наче вдарило струмом, ноги стали ватяними, підлога почала підступно зникати, а Андрій гаряче прошепотів в саме обличчя: „Яка ніжна шкіра, вона зовсім дитяча…”

- Хло-о-опці! Гайда чай пити! – Крик Агнеси, розрізавши завмерлу тишу, опустив їх на землю. Так боляче опустив…





- То ти знаєш як тобі їхати до університету? – Агнеса копирсалася у своєму довгому волоссі, намагаючись зробити хоч якусь зачіску і знервовано зиркала на годинник. У велетенському дзеркалі, котре висіло в коридорі одразу біля вхідних дверей, її обличчя здавалось Тарасові ще огиднішим ніж насправді.

- Так, я дивився по карті міста. – Відрізав він щоб відчепилася, та поглянув у вікно на чорні ялини в густому тумані, чорні доріжки і чорного двірника, який човгав туди-сюди з чорною мітлою. Там холодно, мокро і бридко. Тарасик скривився.

- Я відвезу його!

- Так, тобі ж сьогодні не на роботу, Андрію! – Незрозуміла Агнеса.

- Я просто відвезу хлопця в університет. Покажу короткий маршрут.

- Ну, як знаєш. То заїдь, будь ласка, до супермаркету, я напишу тобі список…

- Сама зайдеш. Я не буду виходити з авто.

Більше того ранку не відбулося жодного діалогу. В автомобілі Андрій повеселішав. Спитав, що хотів би послухати Тарасик дорогою. І той з неабияким захопленням розповів новому другові про всі музичні стилі, котрі йому подобаються, про те, як він з відзнакою закінчив курси гри на гітарі і як переживав через те, що мама в дитинстві не віддала його до музичної школи. Слова лились нескінченною рікою, а разом з ними найтепліші емоції. Андрій тільки посміхався та інколи здивовано зводив брови. А потім (о, чудо!) зупинив машину і вони потрапили в найбільший магазин з аудіо дисками і касетами, який коли-небудь в житті бачив Тарас. Далі було морозиво. Найсмачніше в світі. Атракціони в неземному місці, котре чомусь називалось „Гідропарк”, шикарна виставка автомобілів…

- Знаєш, це був чудовий вихідний. Завдяки тобі.

- Ви такий класний, Андрію. Я не знаю, що ще сказати, я боюсь це сказати…

Андрій поклав свою теплу і волохату ручиську на його тендітну ручку…

- А в тебе таки пальці музиканта. Довгі, тоненькі, беззахисні… - Андрій підніс Тарасикову долоню до своїх вуст. О, це гаряче дихання, воно примусило Тарасикове серце битися частіше. Спина вигнулась, неначе в домашнього котика коли його погладити…

- Дякувати богові, ви повернулися!!! Телефонувала твоя мама, а я навіть не знала, що казати. Ну не можна ж так! І ти, доросла людина! Важко було повідомити?! – Агнеса як завше з’явилася дуже вчасно і в паніці смикала ручку дверцят сріблястого „Порше”.

- Тихше! Заспокойся, кохана. Все в порядку. Тарас подзвонив мені на мобільний з автомата. Він заблукав і не міг сам повернутися додому. От і все.

- Вибачте, це я винен – з неприхованою винуватістю промимрив Тарасик, згадавши раптом і університет і маму і всі свої обов’язки…





Ввечері Андрій заглянув до кімнати Тарасика.

- Я прийшов побажати тобі гарних снів. – Він чарівно посміхнувся. – А що читаєш?

- Так, нічого цікавого. Це по біології. Треба буде на навчання.

- А я, бачиш, люблю жахливчики різні почитати… - Андрій присів на край ліжка, зрозумівши по сяючому обличчю хлопчика, що тему буде розвинуто. Насправді він зроду не читав нічого подібного. Просто нишпоривши в речах Тарасика, знайшов черговий роман Кінга…Коли розмовляли, чолов’яга підсувався все ближче і ближче. Ніби ненароком почав стискати юнакові руку.

- Ти надто напружений. Мабуть не звик до такого темпу життя. Дай-но зроблю тобі добрий масаж! – Не чекаючи відповіді повернув хлопчика на живіт і…

Тарасик не міг ні з чим порівняти цю насолоду. Кожнісінький дотик розходився по всьому тілу, як брижі по воді, плинув кудись в голову, запаморочуючи її все більше, а потім блискавично стрибав в живіт і там ставало так лоскотно… Цього разу він пішов сам. Навіть поспішив. Агнеса й не кликала. Вона переглядала якість папери. Тарасик не зрозумів спершу, та потім… Краще б не зрозумів зовсім. Краще б заснув. Ці ритмічні скрипи, зойки з-за стіни. Хлопчина проплакав всю ніч. Крутився з боку на бік. На ранок почало нудити. Захотілось додому, до мами. В рідне маленьке селище…





- Любий, ти спізнишся на конференцію!

- От ти була хоча б на одній нашій конференції?! Чому ти завжди втручаєшся не в свої справи?

- Чого це ти? Що я такого сказала?

- Нічого. Вибач. Я просто планую приїхати якраз на час своєї доповіді…

Тарасик слухав цю розмову з ванної кімнати. Стоячи в самих плавках і розглядаючи стіну. Він навіть не думав приймати душ. Він ховався. Хотілося скоріш спекатись Агнеси. З кожним новим її словом закипало щось в його серці. Ще трішечки, і Тарас заволав би на все горло що-небудь дуже непристойне в її адресу. Та зненацька…

- Піду в ванну.

- Стій, там же Тарас.

- А що накажеш робити, коли ти не підпускаєш до дзеркала? Тарас посунеться. Я не можу напомацки зав’язувати краватку.

Почулися кроки. Легенький стук.

- Можна?

- Звісно!

Він увійшов і щільно зачинив за собою двері.

- Видно ти, хлопче, тут замріявся, - вимовив Андрій, посміхнувшись.

- Дозволь-но мені... – взяв Тарасика за талію, злегенька. Хотів ледь потіснити. Та не втримався. Пальці ковзнули нижче. І губи... Злилися губи. Тарасикові повіки опустилися, руки обплели могутню шию, блукали на грудях, путаючись у волоссі, шукали набряклі соски... Вперше він так притискався до когось не ніяковіючи від власного збудження.

- Я люблю тебе.

- Я теж тебе люблю...

Ці чарівливі слова довго ще пульсували в його голові. Навіть коли Андрій пішов. Незважаючи на медоточивий гіпноз, він встиг промовити йому вслід: „Повертайся скоріш. Я не зможу більше довго без тебе...”

Тарасик, певна річ, не пішов до університету. Хіба можна! Треба було зустріти Андрія перш ніж повернеться Агнеса. Шкода, що він, Тарас, маленька людина, не міг приготувати коханому якогось особливого сюрпризу...

Юнак лежав горілиць на підлозі і смакував той цілунок. Нарешті! Нарешті все, про що він так довго мріяв стане реальністю! Вже уявляв як буде ніжити його дуже тіло. Тут він покаже, на що здатен маленький цнотливий ротик! А коли... Андрій захоче його, ну, по-іншому? Мабуть це дуже боляче вперше. Трохи злякався, але одразу ж заспокоївся: нехай робить все, що заманеться. Тільки б повторився цей паморочливий поцілунок... Багато разів...

Минуло кілька годин. А може тижнів... Тарасик ще не пізнав студентського життя. Та й не шкодував. В нього з’явився новий сенс. От тільки з мамою було тяжко говорити. Агнесу ж він взагалі уникав. Було навіть кілька серйозних конфліктів. Та незважаючи на всі проблеми і труднощі, наступав той момент, заради якого варто прокидатися щоранку. Мить, коли відчинялися двері й приходив він. Його ангел. Зі сльозами щастя Тарасик кидався йому на шию і вони безмовно насолоджувалися один одним декілька годин поспіль. Вечорами Андрій заходив сказати йому на добраніч. І затримувався. Ненадовго. Тихенько, коли Тарас ніби-то не чув, Агнеса мрійливо говорила: „Мабуть нам все-таки слід народити власну дитину. Ти такий дбайливий”. І вони зрадницьки переглядались та посміхались в ті миті... Щоночі Андрій являвся до нього в снах. А вдень Тарасик писав для нього вірші...





- Піднімайся, лежебоко! Я вже встиг пробіжку зробити!

Як обожнював Тарасик коли його будив цей голос! Наймиліший в світі голос… Він з грайливою посмішкою визирнув спід ковдри, а Андрій обережно присів поряд, окинув його турботливим поглядом, міцно, хоч і на секунду притиснувся губами до чола.

- Давай, одягайся! Поїдемо разом на ринок.

- А хіба Тарасові не потрібно сьогодні на заняття?! – збентежено пролунало з іншої кімнати.
„От стерво! Дослухається.” – подумав Тарас, а в голос відповів: „Та ні, тьотю Агнесо, не переймайтесь. Я готував семінар вчора, то дозволили сьогодні не йти на пари. Лиш в суботу…”

Вже коли виходили, Тарасик кокетливо закусив губу і глянув в обличчя Андрію.

- Знаєш чому я їй збрехав про завтра?

- Здогадуюсь! Хочеш кудись піти.

- Точно! В кіно. По телику вчора був анонс одного з найновіших фільмів. Такі спецефекти!

- Ах ти ж мій маленький розбишака! З тобою піду хоч світ за очі… - Андрій пригорнув Тарасика до грудей, - ось тільки відвезу дружину на дачу завтра по обіді. Підходить?

Вони неквапливо зайшли до ліфту.

На базарі було гамірно, як завжди. А розмаїття всього їстівного й неїстівного, живого й не дуже, просто різало очі. Тарасик блукав собі між рядами поки Андрій набивав великі пакунки м’ясом, овочами та зеленню. Хлопчина не боявся загубитись. Адже в нього тепер був мобільник! Крутезний! Такий, якого немає ні в кого з хлопців на селі. І у батьків їхніх немає, і навіть, у босів їхніх батьків немає! Хе, а в нього ще й не такі іграшки скоро будуть...

Підійшов Андрій.

- Ось майже і все. Тепер тільки спиртне зосталось. Ходімо по нього.

- А з якої нагоди так скуповуємось? – поцікавився Тарас.

- Як, хіба я тобі не говорив? У Агнеси сьогодні день народження. На восьму запрошені гості…

Тарасику не сподобалось сказане. Він скис.

- Ну, чого одразу похнюпився? Це ж лише формальність.

Андрій помітно нервував.

- Скільки їй хоч років? – пробубонів собі під ніс Тарасик.

- Байдуже. Стара вже.

Настрій хлопця поліпшився. Полюбляв він подібні висловлювання в бік Агнеси.

- Можна я їй нічого не подарую?

- Звичайно! Ти студент. Грошей не зайвих. Але словесно привітай. Будь чемним і вихованим хлопчиком, як я тебе вчив.

- Гаразд. А паті гучна буде?

- Не знаю… - Андрій знов нервував.

Мовчки вирулювали з парковки.

- Тарасе, я попрохаю тебе про послугу. Сьогодні будуть такі люди… Коротше, розумієш, тобі прийдеться посидіти в своїй кімнаті… Візьмеш ноутбук. Повчиш якісь уроки, не знаю… Наші стосунки ніяк не повинні проявлятися. Ну, розумієш?

Тарасик змовчав. Це потребувало неабиякої мужності. Всю дорогу Андрій схвильовано поглядав на нього.





- А це у нас студент. Син нашої подруги з провінції. Чудовий хлопчина! Та вже проходьте у вітальню!..

Тарас відчув себе музейним експонатом. Він мало не плакав і писав сумного вірша. Навіть не підняв очей коли його „демонстрували” гостям. „Цікаво, про що він зараз думає?!” – Непокоївся…

Вечірка видалась надто жахливою. Пекельною. Отой ідіотський п’яний регіт, голосні жарти, зрозумілі, мабуть, лиш цим потворам. Низьким мерзенним творінням… Що там тільки робить його любий Андрій?.. Тарасик затикав вуха, вмикав плеєр, забивався в куток… Не допомагало. Вдягнув куртку. Безперешкодно прошмигнув на вулицю. До нього нікому не було справи.

На вулиці періщив дощ. Під ногами надимались великі бульбахи. От нещастя!

Неподалік стояв автомобіль. „Та він же закритий стовідсотково.” – Тарас наблизився. Скільки приємного пов’язувало його з цим авто… Але що ж це?! Ні, не може бути! Напевно то злодії вдерлися… Перекошене обличчя якогось молодика, його лапа, що впивалась у сидіння, а нижче, з попід керма… Та ні ж бо!!! Це не Андрій! Ні-і-і!!!

Темне провалля… Вуличні ліхтарі злилися в одну оранжеву гірлянду. Тарасик мчав щодуху по калюжах, не відчуваючи ні крапель на обличчі, ні холодного вітру…

Зупинився в незнайомій місцевості. Не знати скільки сплинуло часу. Та ось заторохтів мобільник. Хлопчик жбурнув його щосили в темряву і з нелюдським стогоном повалився на мокрий асфальт…

Повернувся вранці. Дуже рано. Двері в квартиру було прочинено. Його зустріло велетенське дзеркало в коридорі, одразу показавши подряпини і запечену кров на лиці. Сильно лихоманило. Чи то від застуди, чи то минав біль… Пошкандибав на кухню. Там, поміж всіх розкиданих пляшок і брудного посуду, посеред кімнати, прямо на підлозі, сидів Андрій. Він пив зі своєї улюбленої продовгуватої склянки те, що називають розсолом. Тарасикові ніколи не подобалась ця назва – „розсіл”. Фе, якось зовсім по-селянськи. Краще „огірковий сік”…

Андрій втупився в хлопчика червоними, запаленими очима і прохрипів: „Золотенький мій, Тарасику… Я шукав тебе всю ніч. Я злякався, що… тебе більше нема. Ти пробач, милий хлопчику, - потягнувся до нього – пробач, мій маленький принце! Я збагнув, я люблю тебе понад усе…” Андрій дмухав в Тарасикове обличчя густим перегаром, і той все голосніше шепотів, а може вже й кричав: „Ні! Ти брешеш! Брешеш падлюко!” Тарасові доводилось вириватись з міцних обіймів, коли…
- Андрій!!! – Несамовитий вереск Агнеси поставив крапку.

Тарасик, знепритомнівши, повалився долілиць з усього розмаху…





Величезне дзеркало в коридорі відображало безвідрадні обличчя. Агнеса вела телефонну розмову, під очима її виднілись чорні кола. Рука тремтіла.

- Так! Я вимагаю щоб ти приїхала. Негайно!

- Не треба нікому приїздити. – шипів Андрій, вчепившись дружині в зап’ястя. Він був сам на себе не схожий.

А в них за спиною, трохи далі, віддзеркалювалось третє личко з вологими очицями…

Агнеса закінчила і, навіть не повісивши слухавку, побігла до себе в кімнату. Чоловік так і лишився стояти. Не ворухнувся. „Треба поговорити з нею. Щось сказати…” – Крутилось в голові Тарасика. Та чомусь він машинально завернув на кухню. Тарас знав – мама була вже в дорозі…

На кухонному столику стояла склянка огіркового соку. Хлопчик судомно схопив її, покрутив і припав якраз до того місця, яке ще недавно огортали спраглі губи Андрія…