Дівчинка та смерть
2008-08-26

SAINTNICK

Коли вечоріло, дівчинці не сила було більш лишатися в хаті. Вона намагалася не дослухатись, як вітер закликає пірнути в сутінки, та марно. Кожен наступний шелест за вікном знаходив собі відголосок у її грудях; живіт наповнювався чимось холоднуватим, лоскотливим…

І кожного разу вона, піддаючись спокусі, вдягалась у легку кофтинку та заношені мало не до дір капці й тихцем виходила, аби не привернути уваги діда чи бабці, котрі снували десь поряд на оповитому темрявою подвір’ї.

Літепла земля під ногами, шелест кукурудзяного листя, пахощі скошеної трави, співанка цвіркуна, чиясь німотна присутність у темному небі… Городами дівчинка прямувала до річки. Там обережно вилазила на вербу, вмощувалась у заглибину між її товстелезним гіллям на теплу підстилку з моху і спостерігала. І слухала. І уявляла. І мовчала… Вітер лоскотав щічки, дівчинка ледь усміхалась та чимдуж хилитала у повітрі ногами. Удома бабуся не дозволяла так хилитати, казала, що Чорта заколише. Тут же, на самоті, можна було робити що завгодно. Навіть прогулятися срібною доріжкою, яку постелив місяць на річковому плесі. Перейти і погладити білого коня, що загубився десь у тумані на тому березі річки. Досхочу покататися на його сильній спині. А потім впасти у запашні зарості лугових квітів і качатись, аж підвискуючи од задоволення. Або лягти і чекати коли прийде хтось волохатий, незнайомий, зовсім не страшний як Бабай, про якого на ніч розказував дідусь, а лагідний, з великим мокрим носом, і гратиметься з нею, дасть покуйовдити собі шерсть, посмикати за вуха… Можна було задряпатись на вершечок найвищої копиці сіна, де так добре підстрибується, а звідти злетіти кудись у височінь людям на подив…

Дідусь із бабусею щоразу знаходили дівчинку на тій вербі сонну, змерзлу але задоволену, несли додому і бідкались, загортаючи тендітне тільце у вовняну ковдру. Удома її вкладали у ліжко. Самі ж надовго засідали біля чарівної скриньки, котра палахкотіла у темній кімнаті і чомусь звалась Телевізором. Телевізор показував чужі життя, на стінах танцювали тіні, старенькі дрімали обійнявшись, а дівчинка непорушно лежала, міцно заплющувала очі, навіть не дихала, щоби сильнішими були відчуття, а чулася вона маленькою грудочкою величезного приязного світу. Світу, якого вона майже не знає, проте любить його і прагне побачити весь-весь, без останку… На тому й засинала.

Так траплялося завжди. Поки одного разу перед сном до неї не з’явилася Смерть. Вона спустилась по промінчику місячного сяйва, влізла крізь прочинену кватирку. Спокійно сіла на стілець. Дістала сопілку. Подивилась на дівчинку своїми молочними очима. І заграла. Таку в’язку молочно-білу мелодію. Дівчинка ніколи не чула щоб так гарно грали на сопілці, тому підвелася і зачаровано слухала. Смерть з обережністю простягла до неї руку. Дівчинка відсахнулась, сховалась під ковдру і дзвінко засміялася, бавлячись. Якби в ту мить хтось міг бачити лице Смерті, сказав би, що вона співчуває… Смерть відкинула ковдру. Вже вдруге покликала дівчинку до себе, простягаючи їй сопілку. Дівчинка заперечливо похитала головою. Тоді Смерть востаннє спрямувала до неї висохлі руки. Дівчинка усміхнулась, несміливо підняла пальчика й перерахувала білі пальці на руках Смерті, повторюючи скоромовку, котрої навчила її бабуся. Смерть пильно вдивлялась у миле дитяче личко і раптом уявила його старим, сірим, зморшкуватим, перекошеним від болю, завданого душевними ранами, що не гояться… Їй захотілось обійняти дівчинку, не відпускати від себе. Дівчинка вислизнула з обіймів і сховалася, пропонуючи Смерті зіграти в піжмурки.

Тоді Смерть пішла. Швидко і не зупиняючись. Міцно стискаючи в кулаці сопілку, – шість дірочок, сім різних звуків – ні про що більш не думаючи. На якусь мить вона спинилась. Озирнулась, аби поглянути на дівчинку ще. Та собі спокійно визирала з вікна, зовсім забувши про недавню нічну пригоду, розглядала повний місяць, виокремлювала на ньому обриси людського обличчя – ось ніби ротик, носик, оченята. Усміхалась своєму відкриттю… Смерть впустила сопілку у траву. Ковтнула клубок, що підступив до горла. І подалася туманом аж за річку. Туди, де стояв білий кінь, де росли пахучі лугові квіти, де розкинувся на пагорбі лісок, чорний і химерний проти ночі…