Fatum
(Оповідання)
2008-03-04

Володимир ЩИГОЛЬ.

Буря ревла і лютувала цілу ніч. Небо, затягнуте важкими грозовими хмарами, раз у раз перекреслювали зиґзаґи блискавок. Удари грому наводили жах на все живе. Ліс стогнав і скрипів. Під різкими поривами вітру лягали долу чагарники і кущі, а густа трава на галявині котилася хвилею. Сосни хитало і крутило, вітер свистів у хвої, наче у снастях вітрильники. Лише старий кремезний дуб, що могутньою брилою ріс край галявини, мужньо зносив натиск стихії, прикриваючи собою невеликі тендітні берізки, які тулилися до нього, наче курчата до квочки.

Раптом чорне і вологе небо перехрестило кореневище гігантської блискавки. На мить осліпла ніч, а потім страшенний гуркіт заглушив бурю. Дуб здригнувся від удару. Дерево затріщало, і його вершина, зрізана електричним розрядом, перевернулася у повітрі, полетіла донизу та й зависла загостреним кінцем над галявиною.

Дуб спалахнув вогнем, але рясний дощ згасив полум’я. Згодом вітер стих, дощ зупинився, лише пара над деревом, покручена мокра трава на галявині та віддалений гуркіт нагадували про розгул стихії.

...Пронизливо і напружено дзижчала бензопила, викидаючи тирсу разом із їдким бензиновим димом. Велика столітня сосна здригалася, потріскувала, але ніяк не хотіла падати на землю.

Лісник Степан Зачуха спостерігав за вальниками лісу. Аж раптом почувся тріск і велетенське дерево почало хилитися і... падати на нього. Чоловік заточився, хотів кинутися вбік, але ноги відмовилися підкорятися. Він зиркнув угору і з жахом помітив, що густа крона дерева якось поволі, наче у кіно, падає прямо на нього. Неймовірний жах скував тіло.

– А-а-а! – нелюдським голосом закричав Степан і... прокинувся, важко дихаючи. Серце кувалдою гупало у грудях, холодний піт стікав з обличчя.

– Чого репетуєш, наче тебе ріжуть? – забубоніла дружина, боляче штовхнувши ліктем у бік. – Нажереться звечора і людям спати не дає, ханига бісів! Онука розбудиш.

Степан підвівся з ліжка і пошкандибав на кухню. Витяг із холодильника банку молока, припав до нього, як спраглий у пустелі. Приємний холодний напій потроху приводив його до тями. Серцебиття вщухало, лише легкий тупий біль щемів у грудях і дзвеніло у вухах. Степан ввімкнув світло, подивився на годинник. Була третя година ночі.

– І присниться ж, – полегшено зітхнув чоловік і важко присів на стілець.

Степан вернувся у спальню. Дружина тихо посапувала уві сні. Чоловік ліг поряд. А сон не йшов, і він до самого ранку читав книгу. На роботу виїхав пізніше, ніж завжди.

На його ділянці проводилися лісорубні роботи. Був початок березня, і люди квапилися закінчити справу до весняного бездоріжжя. Робота кипіла повним ходом. Торохтів трактор, завивала бензопила, робітники складали гілля у купи. Лісник перевірив документи на дрова, показав, де кому вантажитися, розмітив колоди і пішов на звук бензопили, дивлячись під ноги, щоб не спіткнутися об пень

– Стережись! – залунав пронизливо голос вальника лісу. Затріщало. За метр від лісника важко гупнула товста висока вільха.

Степан стояв, мов укопаний, і не міг від страху ступити й кроку. Підбігли люди, щось кричали, розмахували руками, а він мовчки стояв і дивився, не мигаючи, на повалене дерево.

– Ось тобі й сон! – нарешті вимовив лісник, витер спітніле чоло, підняв та одягнув шапку.

Коли він в обідню перерву розповів робітникам про свій сон, дід Микита, який приїхав з онуками по дрова, налив йому чарку «місцевої» і сказав: «Випий, Степане, вважай, що ти вдруге народився. Тепер довго житимеш».

...Кінь поволі йшов зеленою дорогою. Степан лежав на возі і милувався літнім лісом. Вночі пройшов непоганий дощ, і віз раз по раз хлюпав автомобільними шинами по калюжах. Лісник об’їхав обхід, рахуючи звалені бурею дерева. У вологому і паркому повітрі вчувалися приємні пахощі землі і грибів. Знову повертало на дощ.

– А ну ж давай, Малий, поїдемо до нашого дуба та й привеземо господині грибів на вечерю, – мовив чоловік до коня і звернув на просіку.

Степан, як завжди, розпріг коня під дубом і пустив пастись на галявину, а сам по краю почав шукати грибів. Поки він віддавався тихому полюванню, небо знову заволокло хмарами, у верховітті зашумів вітер і пустився дощ. Лісник побіг до воза, поставив під нього кошик, сам накинув плащ на плечі і сів на колесо.

– Дощ із вітром, отже швидко пролетить, – міркував лісник.

Вітер посилювався і раптом налетів шквал. Дуб зарипів, а краплі дощу завихрювало аж під укриття. Раптом угорі почувся тріск. Степан підвів голову і з жахом побачив, як на нього поволі падає загострена вершина дуба.

– Сон.., – встиг прошепотіти лісник і... настала тиша.