Молодий солдат Сергій Орішко написав з фронту 53 листи. П’ятдесят три рази запевнив маму і близьких, що живий-здоровий, б’є клятих гітлерівців і скоро вже повернеться додому, у рідну Березну. І пішов у Вічність, назавжди залишившись двадцятилітнім. Тільки пожовклі трикутники солдатських листів доносять його голос через десятиліття…

«Добрий день, моя рідная сестра Тіна! Повідомляю, що я жив і здоров, чого і тобі бажаю. Живу пока доб­ре. Вже участвував у боях. І поки ще остаюсь живим. Дуже скучаю за вами…».

«Привіт з Польщі! Одне погано, що нема бумаги, нема на чому писати відповіді. Находжусь на відпочинку ще, та, напевно, скоро проривати німецьку оборону. Поки що служу зв’язковим.…».

«Да! Дасть Бог, що скінчиться війна, і ми тоді зберемося у рідному домі, за веселим столом. Не може бути безкінечної війни. Кінець їй буде, і ми його дождемося…»

Сусіди в роки війни заздрили його мамі і сестрам, які регулярно отримували солдатські трикутники, а часом і перегнуті аркушики трофейного паперу з детальним описом життя сина і брата… Листи ці давно стали сімейною реліквією. Їх дбайливо зберігали у родині Орішків, а потім передали до історико-краєзнавчого музею Березни.

У вересні 1943 року Радянська Армія визволила Менщину. Через кілька днів одержали повістки у військкомат юнаки, які перед окупацією ще не досягли призовного віку. А шостого жовтня пішов на війну і вісімнадцятилітній Сергій Орішко з Березни. Потрапив до учбового батальйону у Звеничеві, з грудня 1943-го – фронт.

«Третього березня потрапив до госпіталя, та нічого серйозного, – писав додому Сергій. – З першого квітня вже на ногах, отримав нагороду. Вислав фотографію, там я з автоматом. Звернули увагу на орден на моїх грудях? То орден «Червоної Зірки». (Сергій з бойовими побратимами за одну ніч відбили вісім атак противника, захищаючи важливу висоту – авт.).

«07.10.44 р. Ось і рік пройшов, – читаємо у наступному листі. – Знаходжусь на фронті, на передовій. Стоїмо в обороні. Довго дуже рік проходить. Хотілося б побувати вдома, побачити своїх рідних, свій дім, свою батьківщину».

«30.11.44 р. Звір перед смертю стає все більш жорстоким і він б’ється за кожен клаптик землі. Але йому вже не вистояти. Він стоїть перед прірвою і скоро повністю зникне в ній!».

«Моя рідна мамо, – написав солдат в січні 1945 року. – І не думай, що я тут загину, цього ніколи не буде. Я обов’язково приїду додому, приїду, щоб щасливіше було жити тобі. Повернуся я, чоловік Тіни Альоша (загинув на фронті – авт.), батько (репресований 1937 року, загинув у таборах, реабілітований 1959 року – авт.), і тоді життя почнеться по-новому…».

А потім сніжного дня, коли тріщали лютневі морози, прийшов лист. Написаний чужим, нерозбірливим почерком: «Здрастуй, дорога сестра. Звиніть, що не знаю, як вас звуть. Я друг вашого брата Серьожи. Хочу сообщить вам про те, що ваш брат шостого лютого загинув на ріці Одер. Звиніть, що погано пишу. Це тому, що пишу лівою рукою, а права – поранена. Тримайтеся. Коваленко П.».

І перевернувся для матері світ… Навіть травнева Велика Перемога вже не змогла повернути блиск жіночим очам – зник він, відійшов разом з горючою сльозою. Ще дуже довго виходила за ворота, вдивлялася в марево над шляхом: «А, може повернеться?..» Не повернувся.

Час стирає людей і події, схолоджує біль. Залишається пам’ять. І дай Боже, щоб пам’ять ця, написана вицвілими чорнилами на клаптиках солдатських листів, добулася до серця наших дітей і онуків. Щоб через броню часу і байдужості тихо, як опадаючий цвіт травневих яблунь, прозвучало в кожній душі: «Вони загинули, щоб жили ми…».

Коментарі закриті.