Не можу пригадати як називався той фільм, не можу навіть знайти його у фільмографії Анатолія Папанова, але саме в тому фільмі, де саме в головній ролі був цей чудовий актор, йшлося про хор з немолодими вже людьми. Саме герой, унікально зіграний Папановим, збирав тих людей, примушував не сидіти вдома, повертав, власне, цих людей до життя, підтримував у них смак життя, не давав змарніти та закостеніти на самотині.
Папанов у тому фільмі співав, ніби вовк проти місяця, але яким він там був дивовижним чоловіком (!), як запалював людей до гурту, як усім своїм єством переконував, що треба збиратися, що треба сходитися, дивитися один одному в очі, співати, навіть якщо хтось, ну, зовсім не туди «тягне», пише Хвиля Десни.
Молоді люди цього не розуміють. Поки молоді. А старші розуміють добре. Проте не всі старші мають щастя збиратися, мають щастя об’єднатися в такій ідеї, а ще — мають місце, час і турботливих організаторів.
Менянам із тим пощастило. Бо меняни мають свого Папанова. Таким є Сергій Михайлович Дмитренко, який був і залишається одним із тих, хто заснував Менське земляцтво у Чернігові.
Ще далекого, 1992 року зібралися якось у Чернігові кілька менських «емігрантів». Власне, тих людей, для яких їхня земля – не пустий звук. І надумали створити таку неформальну організацію, щоби без реєстрування в органах юстиції, щоб не для паперу із печаткою, а щоб для серця і душі.
Хто організатори? О! А це не прості люди. Це ті, кого й досі пам’ятає Мена, але це однак і ті люди, котрі про Мену також не забували ніколи. Це ті люди, для яких Мена і кожне село в районі лишилися центром землі, чарівною піснею, що тривожить і чіпляє до самого споду, до найпотаємнішого.
Отже, 21 рік тому з-поміж головних організаторів Менського Земляцтва стояли колишній директор райпобуткомбінату, член Менського райкому партії Сергій Михайлович Дмитренко, колишній голова Менського райвиконкому Кіндрат Іванович Віктор, двоє заворгвідділом райкому партії Микола Семенович Савоста та його наступник Микола Михайлович Корнієнко, два начальники Менського управління КДБ Валерій Миколайович Козаченко і Микола Іванович Мельниченко, а також інші відповідальні товариші, яких менська земля навчила жити й працювати, а потім по стежках житейських завела аж до Чернігова.
Одразу назбиралося понад 40 душ. Що записали до неофіційного статуту? Що головного було на скрижалях цієї земляцької організації? Власне, заради чого зорганізувалися?
Найперше, аби пам’ятати хто, власне, такі і звідки, аби порадіти разом успіхам одних і поспівчувати та допомогти в невдачах іншим, аби став земляк землякові у пригоді порадою, допомогою, аби провадити здоровий протекціонізм з робочими місцями землякам, вирішенням побутових проблем, житейських негараздів.
Це з розряду питань практичних.
Що ж до духовного – а то є левова частина вищої мети організації – то тут, звісно, душевна необхідність збиратися, спілкуватися, згадати минулий час і людей у ньому, поспівати, пожартувати, порадіти Божим дням і земляцькому, найріднішому у світі, товариству.
І так воно тривало рік у рік ось уже понад двоє десятиліть. Деколи великий земляцький збір скликали двічі, а то й тричі протягом року. І була то не сила інерції і навіть не суха традиція, а житейська і людська, навіть можна сказати, родинна необхідність. Було то і влітку, і серед зими. А що вже передноворічна зустріч – так то святе! Було то і в славному місті Чернігові, і на його околицях, і з виїздом до титульної території, як, скажімо, до хутора Подиного, де варилася юшка, пахло шашликами, де піднімалася чарочка, лунали нескінченні спогади і милі серцю пісні.
За цей час земляцька організація приростала новими менськими людьми, що опинилися в столиці Сіверщини. У цьому часі були і сумні дні, коли проводжали за межу дорогих друзів. Але печаль не руйнувала душі, бо уже в дітей народжувались діти, і діти ті пам’ятали якого вони роду, і не зникала жадоба до життя, до поступу, до сподівань на щасливе наше сьогодення і майбутнє.
Цього року, якраз на свято святого Миколая, дорогий земляцький гурт зібрався, так би мовити, якраз на території Сергія Михайловича Дмитренка, голови правління «Чернігівтурист», директора готелю «Брянськ».
В ошатній готельній залі Ольга Генріхівна Шарамко зустрічала земляків у елегантній голубій сукні. І розповідала всім, що наступний рік — рік Коня — саме у таких кольорах і потрібно зустрічати.
Ольга Генріхівна не корінна менянка. Вона – дружина поважного чоловіка, Олега Миколайовича Шарамка, який довгий час був головним санітарним лікарем Менського району, а потім і головним санітарним лікарем Чернігова. Олег Миколайович уже покійний, а Ольга Генріхівна і досі викладає у Чернігівському медичному коледжі. Вона – менянка душею, вона – душа компанії.
Цьогоріч до відколотих, але свідомих земляків спеціально прибула поважна делегація із Мени, очолювана чинним керівником району Анатолієм Віталійовичем Соломком та міським головою Мени Федором Івановичем Фесюном. Вони привезли свіжі передноворічні запахи рідного краю, газований смак води «Остреч», якою прекрасно запивається вода прозоріша й міцніша, а ще вони прибули із цілим огромом земляцьких привітів і здравиць, яких вистачило виголошувати цілий вечір.
Катерина Йосипівна Свистун така ж чарівна досі як була багато років тому. Вона теж не менською землею народжена, а прилуцькою. Проте доля у роки молодості закинула її у те гарне містечко і вона там прижилася, стала своєю. Вона, особливо ж тоді, мала Божу жіночу красу і високу партійну посаду – третій секретар райкому партії, що в поєднанні творило таку суміш, від якої мліли і тремтіли найповажніші і найгордовитіші чоловіки.
На святого Миколая Катерина Йосипівна демонструвала землякам цілу фонотеку чорно-білих фотознімків, які викликали і радісні вигуки, і світлі сльози таких далеких і таких щасливих днів…
Не беруть роки і Івана Олексійовича Кирієнка, колишнього начальника Менського райвідділу міліції, а потім і заступника начальника обласного управління МВС. Він стрункий і симпатичний, як голлівудський актор Бред Пітт. Якщо би їх поставити поруч – Пітта з Кирієнком — то ще не відомо кому би режисер віддав головну роль. Цікаво про Івана Олексійовича у його менські роки — а це початок 80-тих — згадує Сергій Михайлович Дмитренко.
«Не пам’ятаю який то був рік. Але весь радянський народ вітав тоді дорогий Лєонід Ілліч, — розповідає Сергій Михайлович. – Ми за кілька годин до Нового року у компанії першого секретаря райкому партії та інших серйозних товаришів прогулюємось на центральній площі Мени довкола яскравої ялинки. І раптом з тієї височенної і живої лісової красуні спочатку задиміло, а потім і полум’я почало вириватися. Я, признаюсь, розгубився. Аж тут Кирієнко зриває з себе верхній одіж, хапає в когось рукавиці, одягає їх і, як верхолаз, вилізає на ялинку. Воно там горить, а він зриває ті вогні і дроти. І загасив. Чуб йому, правда, пригорів, але ялинку він урятував…»
Анатолій Панасович Дмитренко родом з Величківки. Був кадровим офіцером, доля закинула у Росію, аж до Ульяновської області. Але з роками ностальгія його домучила і повернула додому. У Чернігові серйозно зайнявся пасікою. Поставив те на наукову основу і конвеєр. Тепер у нього серйозна екологічно-медична задумка і мрія, якою вже послуговується Японія: там кожна дитина щодня їсть ложечку меду. Те хоче запровадити і пасічник Дмитренко. Він уже був з тим планом у чернігівського міського голови, і пан Соколов його підтримав.
А тим часом двом десяткам менян, що прийшли на цю зустріч, Анатолій Панасович роздав у прозорих пластикових горнятках по шматкові меду в стільниках…
***
І мед у стільниках, і шматочки рожевого м’яса на шампурах, і чарочка горілки, і фужер доброго вина, і розмови без кінця, і щира радість зустрічі людей, що мають за плечима стільки років спільної праці, спільних друзів, і десятки історій із життя – все це було того вечора. Але ні про все, ні про всіх не розкажеш сповна, бо не вистачить газети.
Говорив слово Василь Миколайович Кобець — і всі аплодували славному селу Куковичі. Слухали його дружину Лідію Олександрівну – згадали Данилівку. Виголошував тост Сергій Васильович Товстоног – кричали здравиці селу Стольному. А між тим співали, співали і співали.
Баяніст із ресторану готелю «Брянськ» Григорій Михайленко під кінець вечора, здається, вже стомився грати, а пісенний репертуар менян ще й половини не вичерпав…
Що тут ще скажеш?!!
Хіба про найбільші людські цінності. Вони не в золоті, не у маєтках, не у лімузинах. Вони не в лозунгах, не у вождях і не в партійних прапорах. Вони, ті цінності, у наших національних традиціях, у тих наших прадавніх коренях, що роблять нас людьми добрими і мудрими. Ті цінності у простому людському спілкуванні. Де чим більше років – тим коштовнішими є ті наші цінності.
