У жителів Стольного Амфії Шобік і Петра Бурого надзвичайно важкі життєві дороги. Але Бог вів їх ними, можливо, саме для того, щоб у надвечір’ї земного буття подарувати і тихий сімейний затишок, і мудру любов – до світу, людей і одне одного.

Амфія

Вона – росіянка з татарським ім’ям. В Україну її завіз покійний чоловік – був родом із Городнянщини. Осіли в Клочкові Чернігівського району, побудувалися, прожили разом 30 років. А потім чоловік помер.

Сина виростили доброго і роботящого, але була одна вада – випивав. Чим і накликав горе і на себе, і на матір: випив, заснув, а хата загорілася. Врятувати не вдалося ні сина, ні хати. Так і залишилася Амфія в одній сорочці.

Після багатьох митарств осліпла і врешті-решт опинилася в Стольненському стаціонарному відділенні для постійного і тимчасового проживання одиноких. Рік прожила там сліпою, а тоді попросилася на огляд до лікаря-офтальмолога. Внучка з Москви допомогла грошима на операцію, і Амфія Олексіївна знову стала бачити на одне око. Вона могла читати, писати, шити і в’язати. Для неї, колишньої вчительки початкових класів із 37 роками стажу, це було надзвичайно важливо.

Той самий Бурий

Петра Бурого багато хто в Мені знає, зокрема по роботі в ПМК-84. Родом він із Локнистого, але в Мені жив із 1970 року. Побудував хату на вулиці Жукова, мав сім’ю, непогані заробітки. Але лиха доля забрала все.

У Стольненське відділення потрапив хворим (після аварії на ЧАЕС довелося «добровольцем» попрацювати в радіаційній зоні) і нікому на той час не потрібним.

Спочатку не знав, куди діти себе від тяжких думок і нудьги. А потому почав потроху вертатися до життя.

З Амфією звів випадок. Повезли їх якось разом до лікарні в Мену. Побував у свого лікаря, вийшов з кабінету, а під дверима іншого одиноко сидить вона. І плаче. Чимала сумка поряд – направляли лягати в стаціонар. Розгубленій і знервованій, їй треба було обійти ще сім кабінетів, а тут черги і ще ця сумка… Допоміг. І відтоді супроводжує її до лікарні кожного разу.

Світло в кінці тунелю

Коли по Стольненському відділенню поповзли чутки про те, що звідти будуть виселяти всіх стареньких, у яких десь є діти, Петро Михайлович і Амфія Олексіївна не стали чекати такого фіналу. Рішення було спільним і добре обміркованим – купити у Стольному недорогу хатину і жити там. Удвох. Зробити мрію дійсністю допомогли його родичі та друзі і її внучка, яка надіслала трохи грошей.

І колись занедбаної садиби тепер не впізнати: акуратна огорожа від вулиці, підремонтований сарай, сітчастий вольєрчик для домашньої птиці у дворі. Поряд із будинком ще добудовується літня кухня, а в хаті є вода, теплий туалет, ванна.

Стару піч господар розібрав і натомість власноруч склав зручну і практичну грубу. Підбито стелю, поклеєно нові шпалери. Багато ремонтних робіт зроблено власними руками.

Улітку буяє зеленню і усміхається квітами доглянутий город. Тримають курей і кролів. Петро Михайлович рибалить, зимою плете красиві і міцні корзини. Амфія Олексіївна смажить смачні котлетки та млинці, в’яже на спицях. Життя налагодилося, тільки здоров’я підводить усе частіше.

Ось уже п’ятий рік двоє немолодих людей знову відчувають себе господарями свого життя. Амфії Олексіївні зараз 78 років, Петру Михайловичу – 74.

– Петро Михайлович дуже працьовитий і мене жаліє, – з прихованою ніжністю каже Амфія Олексіївна. – Якби ми з ним зустрілися замолоду, то не будинок, а палац би звели. Але спасибі Богу і за це. Чотири роки для нас пролетіли, як одна хвилина.

А він, розповідаючи про їхнє життя-буття, називає її «моя бабуся», і теплий усміх грає-переливається в його очах.

Один коментар

  1. facebook.com Сергій Трегубенко сказав:

    Талановита Валентина Петрівна, талановита. От тільки талант її спрямований в минуле… Щоб така старенька, так і не скажеш, але не бачу матеріалів спрямованих в оптимістичне майбутнє. Сумно… Може і справді вже вичерпала оптимістичний потенціал суспільно-корисної звитяги? Як знати, мабуть образиться… Але що вона прагне залишити у спадок дітям та онукам? Хатинку, трохи грошей і оцей оцю ось безперспективність?
    Сумно…