babusi

Хутірець, що сховався у зелених шатах між Дяговою і Степанівкою, на карті району навіть не позначений. До 60-х років минулого століття він жив повноцінним, хоча й не дуже цивілізованим життям. Нині ж це – вулиця Гаївка сусідньої Степанівки, що за два кілометри від Гаю.

Дітей було багато

В’їхавши з боку Степанівки в хутірець, побачили майже розвалену будівлю колишньої бригадної хати. І здивувалися, що дах злодії не розтягли – покрівля збереглася. За густими заростями дерев хати у Гаю не проглядаються, тому людині, яка вперше сюди потрапить, може здатися, що тут нема жодної живою душі.

Богу дякувати, «Наше слово» у Гаю не вперше. Завітали сюди цього разу з однією метою – дізнатися, як живе хутірець, які проблеми і радощі його супроводжують. Тому і почали з ошатного будиночка номер один, що на вулиці Гаївка.

Живе в ньому, вірніше, літує Лідія Власенко – колишня вчителька.

– Зимувала у сина в Чернігові, а оце він мене привіз, бо душа, мов та пташка, що б’ється об скло, так сюди просилася, – почала розказувати Лідія Федорівна. – Усе мені тут миле і дороге. Ось цією стежкою я в Степанівську школу ходила діток вчити, доки її не закрили. А багато ж було учнів! У нашому Гаю у кожній сім’ї було по троє – четверо діточок. Як ідуть на уроки, галас учинять, сміх лунав – весело було. Тепер тільки вісім хат зосталося де на ґанках котики вмиваються. А тоді це був справжній хутір. Нехай без школи, магазину, пошти, але ж він жив! Бригада була багатолюдна від степанівського колгоспу «12-річчя Жовтня». А господарство було міцне, передове, про нього всі газети писали. Десь у 60-х роках його приєднали до волосківського колгоспу імені Мічуріна.

Лідія Федорівна ще розказала про добрих і працьовитих людей. На роботу ходили з піснями і поверталися з ними.

Чоловік і донька Лідії Власенко давно вже на тому світі. І в неї здоров’я підводить. Втрата рідних, прожиті літа – все дається взнаки.

– Маю добру родичку у Степанівці – Ольгу Калібабу, яка і опікується мною, доки я тут, – каже стара вчителька. – А он і вона йде, легка на спомин. Мабуть, хліб несе.

Надокучають злодії

Ольга Петрівна виявилася доброзичливою жінкою.

– Ви ж тільки погляньте, у якій місцині цей Гай, – показує рукою то вліво, то вправо. – Така краса, а жити нікому. Хто вже помер, хто виїхав, хто доживає віку, бо не стало сил, аби переселитися до дітей. Мало таких, що здужають із Степанівки хлібину принести. І хазяйства вже не тримають того, що було. Ось хата від хати гаєм оточена. Як не було газу у Степанівці, то сюди йшли і їхали дрова заготовляти, хутір був на виду, а нині заросло все, наче в лісі.

Бригадну хату, кажуть, викупив один чоловік. Однак нічого там не робиться. Руки ще не дійшли чи нащо воно треба?

Спитали у жіночок про знайомих з цього хутірка: Петра Фещенка, знаного колись передового механізатора «Сільгоспхімії», і Ольгу Чикилевську, старосту Степанівської церкви.

– І Петро, і Ольга слабують, – одказали наші співрозмовниці, – відпрацювали, мабуть, своє. Вони і мухи не зобидили за життя, кожному на поміч поспішали.

У Гаю зелено, тихо. Ніде ні підводи, ні машини. Навіть велосипедиста не видно жодного.

– То так тільки здається, а насправді інколи тут зовсім не тихо, – каже Ольга Калібаба. – Іноді таке твориться! Ось цієї зими я вбачила, як з двору Лідії Федорівни одна кримінальна парочка санками вивозить добро. Залізли в курник, з якого зробили дірку до гаражу, накрали, чого хотіли, і вирушили з хутора, аби десь збути. А я побачила, галасу наробила. Хоч і наслухалася на свою адресу нецензурщини, але накрадене кинули. Та я ж не сторож для всього Гаю. Шастають по нежилих оселях, тягнуть усе підряд. У міліцію не заявляла, бо толку з неї небагато – у тюрму злодіїв навряд чи посадять.

У обійсті Лідії Власенко в усьому відчувається колишня хазяйновита рука – добрий дім, міцні сарай і гараж, зручний погріб, великий сад, глибокий колодязь з холодною і смачною водою, омшаник…

Під розлогою грушею розпростерся вічнозеленим килимом барвінок. Уже відцвів, але листя вусиками виповзло з-під міцного ще паркану на стежку. Росте далі, розвивається, бо по тій стежині вже ніхто не ходить – ні господарі, ні сусіди, ні домашня живність. Лідія Федорівна обережно переступає барвінкове плетиво:

– Нехай хоч воно живе – у пам’ять про моїх рідних…

Коментарі закриті.