Своєю появою на світ шість синів і чотири дочки принесли неабияку радість батькам. І Олександра Йосипівна, і Іван Михайлович хотіли їх бачити у майбутньому щасливими і сподівалися на підтримку у старості.

Кожен зі своїм

Саша на свій хліб рано пішла – в 11 років. Пасла колгоспних свиней. Коли фашистів вигнали із села, її та іншу молодь послали вручну робити земляний насип на майбутню дорогу з Березни на Щорс.

Далі працювала на торфорозробках, техпрацівницею у школі. Були у неї і пайки колгоспних буряків. Сашу у селі любили не тільки за працелюбність і щиру вдачу, а й за красу. Чимало хлопців задивлялися на неї.

Та ось повернувся з армії Іван Василяченко. Високий красень враз порозганяв усіх її залицяльників і запропонував свою руку і серце. Дівчина вагалася:

– Так одразу і одружуватися? Ти мене добре не знаєш і я тебе…

– Якщо не даси згоди, то зведу рахунки з життям, – одказав на те Іван.

Розписалися. Але не без пригоди. Іван захотів узяти собі її прізвище – Реус, а Саша ні в яку:

– Де це видано, щоб жених брав прізвище нареченої? Засміють люди! – одказала.

Так кожен з них і зостався на своєму прізвищі. Через тиждень молоді повінчалися у Макишині, що в сусідній Городнянщині, і справили весілля.

– Було це на Покрову 1951 року, – пригадує Олександра Йосипівна, – я вдягла широку спідницю, на голові – вінок зі стрічками. Тоді не було моди білу сукню вдягати. Іван прибрався у те, що мав, а чоботи дав його брат, бо свої кирзові були латані-перелатані.

Нова хата і купка діток

Жило подружжя у хаті батьків Саші, а про своє мріяли. Біднота була страшна, майже ніяких грошей за колгоспну роботу – одні палички. Саша у бригаді надривалася на пайках, Іван механізатором працював.

Дітки у Реусів – Василяченків посипалися, як ті горошинки з розв’язаної торби. Першим на світ з’явився Валентин, а за ним – Віра, Михайло, Микола, Володя, Надя.

– Коли у нас було вже шестеро дітей, влада зглянулася, бо усім було видно, як ми жили у маленькій хатинці з двома вікнами, – зітхає бабуся. – Дали нам лісу. Ми за літо звели зруб, навесні наступного року дах навели, а у жнива увійшли у свою оселю. Усе самі робили.

А діток лелека не переставав носити. Уже в новій хаті подали свої перші голосочки Федір і Микола, Григорій і Люба.

Здавалось би, жити та й радіти. Так ні ж. Забаглося Івану Михайловичу показати свій характер. Купив собі хатину в селі та й став у ній жити одинаком.

– Я тричі ходила забирати його і повертала до дітей, – пригадує Олександра Йосипівна. – Та нічого не вийшло. У 2001 році він помер у тій же своїй хаті. Я його поховала як годиться, по-християнськи.

Діти виросли, вивчилися і розлетілися з батьківського дому. Хлопці усі стали механізаторами, а дівчата – хто агрономом, а хто зоотехніком.

– Усім синам ми проводи до армії організували, – каже Олександра Йосипівна. – Весілля – теж майже усім, Володі тільки не було, не захотів чомусь. А Віра і Галя у Луганську собі пари познаходили, то я туди не поїхала, а грошей вислала на їхні весілля. Гарні у мене діти, Богу дякувати.

Старість без радості

Жила сама баба Саша. Худобу, птицю тримала, город обробляла – як же без усього цього у селі? А тоді ледь не вмерла – так болячки придавили. Та й диво хіба захворі-  ти – за плечима уже 83 прожиті роки.

– Зараз донька Люба із сином живуть у мене, – посміхається бабуся. – Є до кого обізватися, та й по дому усе вони роблять, бо мені вже і з печі злізти – проблема.

У 1970-му, 19 лютого, Олександра Йосипівна була удостоєна високого звання Матері-героїні. Разом з орденом отримала у подарунок хустину і шарф. А 2007 року стало відомо, що таким матерям, як Олександра Реус, має бути і грошова винагорода. Але щоб її отримати, треба подати купу документів до відповідних органів – характеристики на всіх дітей, копії свідоцтв про їх народження, а також копії паспортів батьків і свідоцтва про їх одруження та інші.
Що змогла Олександра Йосипівна, те вона і подала до сільської ради.

– Далеко не всі документи зібрані, – каже секретар виконкому Лариса Мироненко. – Нема характеристики на сина Валентина, нема свідоцтв про народження деяких інших дітей, бракує копії свідоцтва про одруження батьків. А ті копії, які є – нечіткі і ніяка районна установа їх не прийме. І ще. У документах Олександру Йосипівну можна почитати як Єсипівну і Іосифівну. Щоб довести і внести відповідні виправлення у папери, треба мати рішення суду.

Діти бабусі до суду йти не хочуть, дозбирати документи, яких не вистачає, теж. Одна з невісток було взялася за цю справу, але до кінця не довела і сказала, що більше не буде цим займатися.

Олександра Йосипівна у розпачі: сама не може, а дітям не хочеться морочитися з довідками та копіями.

– Ви скажіть, будь ласка, якщо я не доживу до отримання допомоги, то чи можуть її вручити тому, на кого я напишу довіреність? Бо мені вже багато літ, усе може статися, – спитала наостанок сива, як та голубка, бабуся.

Мітки: ,

Коментарі закриті.