Долі їх дуже схожі, незважаючи на десятирічну різницю у віці. В обох трудових книжках по одному запису – колгосп.

Ганна

Родом вона з Матвіївки, що в Сосницькому районі. Все своє трудове життя працювала у рільничій бригаді. Руки її були в мозолях від заступа і граблів, порепані від холодної води, коли коноплі мочили. Не знали ніяких кремів і масажів. Обвітрені, обпалені літнім сонцем, вони не давали Ганні Іванівні ночами спати.

– Аби швидше діждати ранку, вставала і брала до рук нитку і голку, – каже Ганна Пацюк. – Шила нехитре селянське вбрання, вишивала рушники, картини. І за прядку сідала, аби льону напрясти на скатертину чи рядно. Тоді в магазинах не було ні простирадл, ні рушників – усе, як уміли, виготовляли самі. І спідню білизну теж.

Тепер інші часи нас­тали.

– Хоча базари і магазини пере­пов­ненні сучасним крамом, та натуральне, з льону не замінить ніякий виробник, – впевнена жінка.

У Киселівку вона переїхала з рідного села не так давно. Ганна Іванівна побоялася залишитися наодинці зі своїм букетом хвороб. Стала жити разом з дочкою, котра для неї нічого не шкодує.

Ганна Іванівна вдачі тихої і лагідної. Із сусідами ладить, кожному намагається чимось допомогти чи смачненьким пригостити. Та найбільше потоваришувала з жінкою із сусідньої вулиці – Валентиною Кандибою, яка теж переїхала в Киселівку.

Жінки, окрім звичайних розмов, разом читають газети, дивляться улюблені телесеріали. А ще знай­шли собі ледь не щоденне заняття до душі – плетуть круглі килимки зі зношених і непотрібних речей – старих блузок, спідниць, скатертин…

Валентина

Ледь не до 80 років вона прожила у Сахутівці, що на Корюківщині. Втративши батька на війні, не мала змоги здобути бодай якусь спеціальність, бо в матері-вдови, окрім Валі, на руках ще було двоє дітей.

Дорога одна – у колгосп. Працювати доводилося за «палички», вважай, задарма. Навчилася кроїти і шити, в її обновах ходило ледь не півсела. А згодом освоїла прядку, веретено, кросна… Вишивала рушники і наволочки.

Жіночі руки – унікальні. Вони і дитину уміють сповити, і город обробити, і корову видоїти, і хату перетворити у яскравий вінок. Саме такі руки були у молоді літа у Валентини Григорівни.

Коли все встигала? І за хворим свекром доглядати, і чоловіку вгодити, і дітей ростити, а ще ж худоби і птиці повен двір, городи… І в колгоспі обов’язковий мінімум умудрялася відробляти.

Жага до нового, сучасного не покидала її ніколи. Закінчила уже у зрілому віці спеціальні курси, до виходу на пенсію працювала техніком штучного осіменіння корів.

У Киселівку переїхала разом із чоловіком, аби полегшити хоч якось свою старість – купили хатину з газом на тихій вулиці. Хазяїн тільки два роки і пожив на новому дворищі.

Валентина Григорівна сама в хаті мало коли буває. Гостюють діти, онуки, правнуки, сусідки. А з Ганною Пацюк вони ніби поріднилися. Ця жінка на десяток років молодша, то щось і підсобить Валентині. Ось, приміром, цієї осені часник разом садили, влітку городину прополювали.

А це за килимки взялися. Валентина Григорівна розрізає непотрібні речі на вузенькі смужечки, а Ганна Іванівна вправно виплітає з них килимки, які згодом стануть у нагоді як у кімнаті, так і в сінях, веранді. Уже всім онукам і правнукам бабусі тих килимків надарували.

У цих жінок завжди є тема для розмов – новини країни, обговорення телепередач або ж читають вголос найближчу газету.